– Що то було, малий? – послух ніяк не міг зрозуміти, що конає.
– Вітання від Луки Романовича.
Турик став над Соколом, не знаючи, що йому тепер робити.
– Малий, вкороти муку, – попросив Сокол.
– Вони тебе також просили? – спитав Турик.
Послух поглянув на нього каламутними очима.
– Бурий легко вмер – був поранений і навіть не почув, як перерізав єсмь йому горло. Середича і Луку бив просто в серце – вони від мене нападу не чекали… А ти мене погано вдарив – хто ж так б’є?
– Пощо єси Торна послухав? За їхнє прокляте срібло продався? Ми ж тобі були як брати.
Сокол почав задихатися, але говорив далі:
– Колись із ними ходив. Вони сікли, я стріляв… На моїх руках також кров княжа… А за срібло мав мазанку поставити. Коло Києва. Земля у вас дуже масна, і діви вельми гарні…
Він уже не міг говорити, а лише харчав. Турик рубонув, одним махом зносячи голову. Коні, що напружено споглядали за тим видовищем, заржали враз дико, почувши смерть, кинулися вбік, та були добре прив’язані.
Хитаючись, Турик пішов до дерева, де висіла торба. Зібравши останню силу, він виліз наверх, скинув торбу, а потім і сам зіскочив. Нахилившись, почав виймати з торби голови одна за другою. Ось Бурий, а це Лука, а от і Середич. Молодий вой не витримав, обернувся, бо його почало натягувати. Коли повернувся до торби, то знайшов там іще книгу, замотану в шовк. То був подарунок князя київського своєму брату – Святе Письмо.
Коли в шлунку не залишилося більше нічого, Турик повитирався і пішов рити мечем могилу. Сльози стримати вже не міг: вони, як великі горошини, котилися по його щоках, а він усе рив і рив, стоячи на колінах.
Мстислав утретє
Мстислав сидів у Чернігові, чекаючи вістей. Доки брат його вовтузився під Суздаллю, князь тмутараканський міг узяти Київ, та не брав. Сіверяни тільки раділи з того.
– Пощо тобі, княже, той Київ? Сядь у нас, у Чернігові. Побачиш, так заживемо, що й Києву завидки стане. Розбудуємо город, а люд наш тебе завше підтримає, – намагався розвеселити свого князя боярин Борислав.
Так вони і засіли в Чернігові, готуючись до нападу Ярослава. Адже всі розуміли – старший брат просто так не підкориться.
Літо вже закінчувалося, а від Ярослава не було ані звістки – забарився. Мстислав постійно думав про це. Нараз роздуми ті перервав гридень, що не зайшов, а вбіг у князівську світлицю.
– До тебе, княже, посол від брата твого.
– Проси, – була тут же відповідь.
Мстислав поки що осів у домі, де колись жив посадник. То був добротно тесаний терем, широкий, просторий. Як вийде справа лепсько, то треба буде своє дворище поставити. Негоже князю сіверському в посадничих палатах сидіти.
Тільки встиг подумати, як ввійшов нестарий дружинник і поклонився до землі.
– Великий князь київський тобі чолом б’є і передає свою любов братню.
– Спасибі братові моєму, а ти, вою, сідай отут за стіл – у ногах правди нема. І ти, боярине, сядь, – мовив Мстислав Бориславові, який також зазирнув. – Поговоримо, а заки хай челядниці обід роблять.
Мужі посідали, Мстислав запитав:
– Із чим тебе присилає брат мій?
– З любов’ю. Ярослав не хоче ратитися, мир із тобою укласти бажає.
– Добре. Тож нехай він сидить собі в Києві, а я тут сяду.
– Рече, аби в Муром ішов князем. Уся земля північно-східна буде під твоєю рукою стояти.
Мстислав поглянув на Борислава, їх погляди перетнулися.
– Ні, вою, у Муром не хочу. Це Ярослав там сидів поміж чуддю та вессю, поміж болотами та снігами. Мені тяжко там буде, не зможу. Та й забагато мені такої землі великої. Вистачить із мене Сівері та моєї Тмутаракані. У Муром не піду, так і речи від мене князю київському.
Посол хотів іще сказати щось, однак голосна мова враз почулася під самими дверима терема. Спалахнула суперечка, штовханина. Мстислав зрозумів, що хтось хоче зайти, однак його не пускає варта. Муж таки зумів відіпхати вартового гридня й відчинити двері.
– Хто там?! – гукнув здивовано князь.
У терем ввалився Турик, а слідом за ним – вартові. Мстислав підвівся, вартових зупинив одним поглядом, а кивком голови наказав вийти. Ті виконали. Князь підійшов до Турика, взяв його за плечі.
– Малку, братчику! Як же ви так забарилися, я вже й не знав що думати! А де інші?