Мішок, якого із собою приволік Малко, він кинув на стіл.
– Що то є? – здивовано запитав Мстислав.
– Подарунок від брата твого. Поглянь, княже, не бійся.
Мстислав добре знав той запах – так пахла людська кров. Торба була вся в темних плямах. Мстислав запхав руку всередину і витяг щось досить важке, замотане в шовк. Тканина була ще гірше в крові, ніж торба. Князь розгорнув і витяг звідти книгу. На диво, вона була майже неушкодженою.
– Чия то кров?
– Слів твоїх. Ярославів послух повідтинав їм голови і тримав у тій торбі разом із книгою. Ті голови поховав єсмь, а книгу тобі приніс.
Мстислав тут же глянув на Ярославового посланця.
– Вийди-но.
Дружинник миттю зник.
– А ти сідай, Турику. Розказуй.
– Спішив єсмь до тебе, княже. Тута також є послух, добре, що-м встиг.
– Про кого мовиш?
– Про Вадима.
Мстислав махнув рукою. Тоді повернувся до стола, налив Турикові меду.
– Випий. А за Вадима не переймайся – полетів уже до пращурів. За сольство розкажи.
Розуміючи нетерплячку князя, молодий вой швидко промочив горлянку і почав розповідати із самого початку. Мстислав його уважно слухав, хоча багато чого вже знав від Вадима. Турик розказав і про Судислава, і про Каніцара, і про загибель Еріка, і про волхва Доброгоста, і про Сокола.
– Після того пішов єсмь пущею. Одного коня вовки мені загризли, другий у болоті втопився. Заледво вийшов із тої трясовини, по тому ще пущею блудив – не хотіла мене випускати. Аж нарешті до тебе, княже, прибився.
Мстислав насупився, уважно слухав, заледве себе стримуючи. Он як, виявляється, згинули його брати! Мужі його вірні також мертві: Вуй, Мирослав, Лука, Середич, Бурий… Усіх забрала та проклята мандрівка… Ліпше б він не посилав того сольства. Однак може бути ще гірше. Ярослав криється, посла он прислав «із любов’ю», аби приспати пильність…
Мстислав почав ходити по світлиці. Зараз йому треба було привести до ладу свої думки, непотрібні відкинути, а за потрібні вхопитися. Турик і Борислав мовчали, не насмілюючись перебивати його роздумів. Нарешті до голови почала повертатися якась ясність.
– Що рекли бояри київські? – запитав Мстислав Турика, аби ще раз впевнитися у своїй думці.
– Каніцар говорив від імені боярства київського. Рекли вони Ярославові, що супроти тебе йому помагати не будуть. Сто разів Каніцар повторював, що не хоче війни поміж тобою і Ярославом.
– Якщо бояри київські не допоможуть йому, то Ярослав не зможе зібрати великої дружини. Новгородці недавно ратилися з полочанами, тож північ сили не має великої. Лишаються самі варяги… Хоча Каніцар міг і збрехати.
– Не з руки йому. Бояри воювати не хочуть, бо війна випалить землю, смердів забере, купців залякає, – наважився сказати Борислав.
– Не забувай, княже, і за Доброгоста. То його прокляття – чорна волхвівська сила – заставляє братів убивати одне одного. Не піддавайся чаклуванню, відступися, – сказав своє слово і Турик.
Мстислав поглянув на нього з-під кошлатих брів:
– Що би-м був за князь, якби злих чарів боявся? Хрест святий захистить мене від волхвувань і проклять.
– Легко тобі казати, княже. Якби був там, коло того капища, то би і сам увірував…
Мстислав перебив його:
– Хотів єсмь, Турику, боярином тебе учинити веліїм та поставити замість вуя твого Середича. Тілько мислю, чи годен єси. Хіба ж велій боярин має ідолів дерев’яних страхатися?
Турик уже відкрив рота, щоби відповісти, але стримався, змовчав.
– Той, хто побив братів моїх, хоче і мене зі світу звести. Пощо йому ще один брат, який замість нього на столі отчому сісти схоче? Ліпше той рід відразу знищити… На Тмутаракань відкрито піти побоявся, тож задумав мене сюди виманити.
Князь потирав свою бороду, дивився на Борислава. Той зрозумів, що князь чекає від нього якоїсь відповіді.
– Тож і письмо Судислав писав рукою, а вуста йому диктували Ярославові, – зважився Борислав.
– Може, і тебе, боярине, до Тмутаракані не люд посилав сіверський, а князь київський?
Боярин раптом зблід. Почав підводитися.
– Що таке мовиш, княже? Та ми кров’ю готові слова свої доказати! Та ми…
Раптом двері відчинилися і зайшов вартовий.
– Княже, розвідники вістку принесли.
– Клич! – гукнув Мстислав.
Борислав затнувся на півслові. Зайшов гридень у кольчузі, підперезаний мечем. Він поклонився Мстиславові.
– Речи, – коротко наказав князь.
– Ярослав пішов на тебе зі своїми варягами. Із Суздалі пішов на південь, тільки не до Києва, а суне просто на Чернігів. З ним варяги Якуна, десь коло тисячі мечів, і ще дві – свої варяги з воєводою Торном. Вони вже в Любечі. Ідуть на лодіях і верхи, тільки комонників мало – вікінги не люблять битися кінно.