– Стій, не втекти тобі, темная сило!
Він щосили потяг варяга на себе, сам силкуючись вихопити з-за пояса свій обушок. Варяг відчув лиху годину, виривався. Його ж плащ душив горло, золота запонка в’їдалася в шию. Він насилу намацав її, відшпилив. Борислав смикнув щосили плащ на себе – і золочена луда залишилася в його руках, ворог же заховався за спинами інших варягів.
– Повернись, варязька собако, ти так утікаєш, боягузе, що аж покинув своє лахміття! Я пороблю собі із твого плаща онучі, проклятий тхоре! – зловісно гарчав боярин.
Грім нараз перегукнув його, Борислав щось кричав іще своїм, вимахував страшною своєю зброєю – обушком. Варяги кинулися на нього, однак один за одним відскочили, а перший, найсміливіший, то й упав навзнак: обушок зі свистом проламав шолом варяга, а разом із ним – і череп.
Сіверяни, побачивши таку мужність свого боярина, також поперли на варягів. Борислав сам поклав на землю ще декількох ворогів, поки проти нього не вийшов сам Торн.
– А ось і ти, воєводо, давненько хотів із тобою помірятися силами!
Торн у відповідь вдарив щосили топором, щит боярина витримав цей удар, обушок знову зі свистом розпоров грозове повітря, глухо вдарився об щит варяга. Знову обмін ударами, тоді ще раз. У тому бою обидва бійці втратили немало сили, їх удари були такими могутніми, що ковані щити розлетілися на друзки, обушок ланцюгом закрутив рукоять сокири й вирвав із варязьких рук. І боярин, і воєвода стали безоружними один навпроти одного, кинулися з голими руками, борюкаючись на слизькій від дощу та крові землі. Нараз русич схопив варяга за пояс, підняв і кинув на землю. Дружина чернігівська гукнула з радості, варяги завили з досади.
– Де ж ти, Мстиславе?! Поглянь, княже наш, як дружина твоя б’ється за тебе, не жаліючи живота свого!
Враз вдарила блискавка й освітила сіверського богатиря. Обличчя його було бліде, руки – червоні від крові. У боці його стирчав ніж – Торн встиг завдати удару – Борислав навіть не зауважив. Тільки тепер відчув, як страшно закололо в боці, як чорна пелена починає застилати очі. Тим часом Торн підвівся, у руках його був уже меч котрогось із вбитих варягів. Він розмахнувся ним на боярина. Той мовчки дивився в очі смерті.
– Чи бачиш тепер, княже, як за тебе б’ється дружина сіверська? – тільки й спитав не знати кого.
– Бачу! – раптом гукнув хтось збоку, і плечистий дружинник із заборолом на шоломі, що закривало обличчя, загородив своїм щитом Борислава від Торнового меча.
Торн враз відступив. Плечистий вой скинув шолом, і всі враз упізнали князя. Мстислава.
– Княже мій, то ти весь час бився разом із нами? – тупо запитав Борислав, усе ще стоячи на ногах, які ніяк не хотіли підкошуватися. Якась нелюдська сила підтримувала ще чернігівського богатиря.
– Хіба ж я не князь ваш?! – блискавка знову освітила лице Мстислава. – Тепер наказ усьому полку – відступаємо лівим крилом. Турику, підтримай Борислава, він мені живим потрібен!
Вої добре пам’ятали план битви, який узгодили ще перед початком. Ліве крило сіверян відходило назад, ніби піддавалося варягам. Вікінги сприйняли це за відступ, за слабкість сіверського полку.
Першим, забувши про обережність, в атаку пішов Торн. Інші варяги також перегрупувалися, заповнивши собою місце, де щойно стояли чернігівці, і тепер вийшло так, що варяги оточують сіверян і тиснуть. Тільки чернігівці не побігли, а мужньо тримали оборону на правому крилі.
Торн налетів на Мстислава, упізнавши його. Варяг був без щита, тільки з одним мечем.
– Оце і є той славний воєвода Торн, убивця братів моїх! – гукнув Мстислав.
Торн почув цей заклик, на мить закляк. Тоді гукнув:
– От і ти зараз упадеш від меча мого!
Мстислав віддав свого щита котромусь із воїв – вирівняв сили.
– Обережно, княже, меч його надто гострий і довгий, – попередив Мстислава хтось.
– У мене теж не коцюба, – відрізав князь.
І почався бій. Чорні мечі страшно відбивали світло блискавиць, що розстрілювали землю вже десь далі.
Сила Торна була у вмінні, мав непомильне око й дуже твердий зап’ясток. Мстислав же мав могутні плечі й груди, від чого удар його був тяжкий, так що Торн аж прогинався під ним, ставлячи блок. Йому все тяжче й тяжче було відбивати княжі удари. Мстислав побачив це й пришвидшився. Тоді раптом зробив кілька фальшивих випадів, і коли меч варяга пішов убік, Мстислав ковзнув своїм двосічним Торна по шиї. Наче погладив. Однак того було досить, аби варяг почав ковтати ротом повітря, ніби риба, яку викинули на берег. Кров била з рани, виривалася поміж зімкнутих на шиї пальців, що намагалися затулити поріз. Аби позбавити варяга страждань, Мстислав ударив ще раз, і голова Торна покотилася по багнюці.