– Про що речеш єси, діду? – живо запитав Волос.
Жрець поглянув на нього.
– Полуденний Лев побідив полунічного Ведмедя. Ярослав побіг у Новгород, аби ще більшу дружину набрати, Мстислав же має удруге піти на Київ. Там уже Каніцар подбає, аби кров пролилася. Той проклятий рід мусить згинути. З ним і Русь згине, аби потім знову відродитися.
Волос це вже вкотре чує від старого. Схоже, у сивій голові більше нема нічого, тільки та одна думка крутиться.
– Чого ж будуть вартувати боги землі руської, як не буде ні русичів, ні землі тої? – запитав Волос.
Він враз відчув себе молодим вовком, що кидає виклик старому вожаку вовчої зграї. Доброгост не відчув виклику в цих словах, напевно, справді став занадто старим.
– Боги прокляли Русь. Я мушу помститися за них… Кровна мста…
– Хіба ж боги мертві, аби за них мсту чинити? Якщо Перун згинув, то чого ж ти, діду, хочеш мене в жертву йому принести? Хіба ж мертвому богу потрібна жива кров?
Волхв подивився на Волоса, тільки не своїми старечими, вицвілими очима, а двома чорними вогнями, які вириваються просто з перунової кузні.
– Хрестаті зробили з тебе покруча, Волосе. Однак мій жереб не міг помилитися. І тільки потім я зрозумів, що боги вказали не на тебе, а на твого сина, що досі сидів у тобі, а нині перейшов до Снєжки. Він стане замість мене і вестиме наш рід.
Волос зблід, затнувся на півслові, не знаючи, що казати. Волхв мав іще велику силу, Волос не зможе поперти проти нього. Нараз жрець підвівся.
– Чого ж ми будемо чекати? Пішли до капища – час.
Ішли мовчки слідом за волхвом. Мовчали, бо ніхто не смів і слова мовити. Доброгост був у зажурі. Волос думав про те, що він учинив і що його чекає. Так, можливо, він і скривдив богів, Доброгоста, підвів братів своїх. Але Турик… Ні, він зробив вірно, і тільки Снєжки шкода. А ще землі руської. Не дайте, боги, аби справдилося страшне Доброгостове прокляття.
Мужі сподівалися, що в такій ранній порі, коли сонце тільки вставало й кидало перші проміння понад пущею, на капищі не буде ні живої душі. Та вони помилилися – тут була Снєжка. Волос не сподівався її тут побачити, але серце його зраділо – усе ж не спить, наввипередки прибігла. Що ж вона робить? Дивно, жінка стала коло Макоші й прибирає, прикрашає її квітами, жертовний горщик перед нею поставила.
– Що єси тута робиш? – запитав строго Доброгост, коли вони опинилися в капищі.
– Приношу жертву своїй Макоші. Востаннє, – відповіла Снєжка, не оглядаючись.
Доброгост ніби не зрозумів, підійшов ближче.
– Розум єси втратила. Іди до весі, тута тілько мужі мають бути.
– Рідної весі більше не побачу. Звідси мені дорога не до селища, а до вирію. Хочу жертву Макоші дати, аби помогла мені.
Волхв зі злості вдарив своєю палицею до землі.
– Чи ж оглухла єси і не чуєш, що речу до тебе?!
Раптом Снєжка встала, підійшла до жерця і сміло поглянула йому в очі.
– Востаннє давала-м жертву Макоші, коли віддавав єси мене за Волоса, мужа мого. Тоді присягла йому у вірності перед Ладою. Тепер присягну і перед Мораною. Просила помочі у Макоші, і вона поможе мені!
Волхв здивувався, хоча, здавалося, у тому світі вже нічого не могло здивувати цього старця.
– Хочеш із мужем своїм до праотців піти?
– А мені нема чого робити без нього.
– Перун не хоче жертви від жони, а тілько від мужа.
– Речу тобі, волхве, що Макош мені поможе! – Снєжка не сказала, а засичала, як вовчиця, що захищає своє лігво.
Це обурило жерця, він відняв свою руку і показав на неї пальцем. Був страшний, як гроза. Бачачи його таким, навіть мужі блідли і відступалися.
– Речу тобі, жоно: покорися Перунові і йди до весі, інакше горе тобі буде!
Вона не відступилася, не злякалася, а, навпаки, зробила ще крок до жерця.
– Забираєш у мене мужа – хіба ж можна більше горе знайти? Речу тобі: як уб’єш Волоса, я й собі життя заберу просто тут, коло своєї Макоші. Підемо до праотців разом.
Старець дивився на неї, насупивши брови, стискав палицю в долоні, але страх так і не прийшов до жінки. Вона не злякалася і не думала відступати. За спиною у руці вона стисла ніж.
До Снєжки підійшов Волос, обійняв її за плечі.
– Ну, що речеш таке, жоно моя? Не роби того, бо тобі ще зарано до праотців.
– З тобою піду! – рішуче мовила жінка.
– Нє, жоно, мусиш тута лишитися. Не забувай за сина. – Ці слова Волос сказав пошепки, аби їх могла почути тільки вона.