Снєжка мимоволі поклала свою руку на живіт, ніби раптом відчула там щось. Волос поцілував її в губи і відвів убік. Він відводив жону все далі, намагаючись відпровадити до селища. За ним ніхто не пильнував – знали, що не втече. Жрець бачив цю сцену, сопів невдоволено. Тоді повернувся до мужів, що також застигли від такої сцени.
– Чого стали, готуйте жертовник…
Коли Мечобор, Житник і Горнило закінчили, біля Перуна утворилася лежанка з дров десь до пояса. Волос повернувся вже без Снєжки.
– Прив’язуйте його до Перуна, – скомандував старий.
– Пощо прив’язувати? Хіба ж втечу чи брикатися буду? – запитав Волос, підійшов до ідола і скинув сорочку, залишаючись із голим торсом.
Мужі поглянули на Доброгоста – той не відповів нічого. Натомість став перед Перуном, підняв руки до неба й почав щось бурмотіти. Волос намагався пригадати всі ті заклинання, яких його колись учив волхв, але згадати вже не міг – надто давно це було. Доброгост закінчив свою молитву, вийняв ножа і пішов до нього.
Волос стояв блідий, спершись рукою до кумира. Раптом оглянувся – до капища хтось біг. Снєжка. Вернулася-таки.
– Нє! – кричала вона, і той крик долинув до Доброгоста.
Рука старого сіпнулася, але кинджал таки пробив Волосові груди. Вой зловив повітря ротом, приклав руку до грудей, а другою, тримаючись Перуна, поволі осів на землю. З рани забила гаряча кров, обливаючи ідола. Перун пив.
– Нє-є-є! – кричала Снєжка, намагаючись прорватися до мужа, але її не пустили: Мечобор і Житник стримали.
Вона ще кілька разів кинулася в їхніх руках, а потім, ридаючи, сіла просто на землю.
Волхв підійшов до неї.
– Пощо-с прийшла?
Вона поглянула на нього, витерла сльози. У голосі її почулася погроза:
– Хтіла-м бачити, аби потім своєму сину розказати.
Волхв не відповів, натомість мовив до мужів:
– Кладіть Волоса на жертовник.
Волос не знати як, але бачив усе і чув. Він видів, як троє мужів підняли його і поклали на жертовник, як Доброгост заходився підпалювати. Та молодий вой не дивився на волхва, ні на мужів, а тільки на свою Снєжку. Вона більше не ридала, а сиділа на землі й дивилася на нього. Він хотів щось сказати, але тіло не слухалося його. Він ніби летів над землею, і перед очима уже показався вирій, а там велика зелена галявина, на якій сидять усі праотці. Раптом один із них встав і підійшов до нього. Муж не назвався, але Волос і так впізнав його – батько Орь, від якого всі роди пішли на Русі. Він говорив щось до Волоса, той не чув, але розумів…
Тим часом дрова ніяк не запалювалися. Волхв чогось нервувався, підкладав увесь час соломи і сухих гіллячок, вони спалахували, але далі справа так і не йшла – жертовник не розгорявся. Жрець гукав на мужів, але ті відчули щось не те – Перун не приймав жертви. Вони взяли Снєжку і почали відходити. Доброгост ще більше нервувався, намагаючись запалити. При цьому жрець підійшов надто близько до жертовника. Одна з іскор, що жевріла біля підніжжя, раптом спалахнула і перекинулася на довгу Доброгостову сорочку. Тканина спалахнула миттєво, і поки волхв це побачив, то вже добряче горів. Він спробував загасити вогонь на собі, та полум’я чогось розгоралося все більше. Раптом волхв зупинився, звів руки до неба. Горів уже, як свічка, – Перуну був потрібен він, а не Волос. Жрець раптом повернувся, цілий палаючи, заволав до мужів і Снєжки:
– Волос нехай жиє! Нехай замість мене стане! Така воля богів!
Сказавши це, Доброгост упав.
Не зводячи очей з Оря, Волос бачив смерть Доброгоста. Старий раптом став поруч з Орем, вони обійнялися, Волос же відсувався все далі і далі, аж доки не полетів назад униз. Він бачив, як мужі разом зі Снєжкою стягують його з жертовника і несуть назад до весі.
Увесь цей час Волос проспав. Одного разу він розплющив очі і побачив Снєжку, а разом із нею – Мечобора. Вони говорили впівголоса.
– І що, не приходив іще до тями? – питав Мечобор.
– Скоро прийде, – відповіла Снєжка. – Рана дуже хутко гоїться.
– Боги тебе принесли, Снєжко. Крикнула єси, тому Доброгост схибив, не зачепив серця. Вари йому і далі той узвар, що-м тебе навчив, та меду давай. Наш мед велику силу має, він і тримав Волоса досі при життю.
Вони вийшли надвір, і вже звідти долинали їх голоси. Волос більше не вслухався, натомість оглянувся по хаті. У куточку побачив маленьку мишку, покликав її в умі. Мишка прибігла, торкнулася обережно носом його пальця на руці і втекла. Волос усміхнувся – нараз відчув силу велику в собі. Ні, не силу тіла, бо воно було ослаблене раною, а духу…
Полежавши ще трохи, Волос підвівся. Був він у довгій сорочці. Відчувши щось, вбігла Снєжка, їх погляди зустрілися.