Мстислав залишався в Чернігові, показуючи всім, що до Києва йти не має наміру. Очі свої мав і в Києві, і в Новгороді, аби знати, що замишляють князь київський і його бояри. Ярослав нарощував свою силу, готувався до дальшої війни.
– Чому Ярослав нових послів не шле, аби помиритися зо мною? – запитав Мстислав свого боярина Борислава.
– Не йме тобі віри. Боїться. Та й послухи йому доповіли, що вельми злий єси на нього.
Мстислав знову пірнув у свої роздуми. Як же йому не бути злим? Хіба ж він лис, що здатен показувати свою любов у той час, коли душа вогнем горить? Хіба ж може обійматися з окаянним братовбивцею, тиснути руку, що по лікоть у крові? Мстислав розумів, що мусить пройти певний час, аби пекло хоч трохи перегоріло в його душі, аби затверділо серце і затяглася рана. Тоді буде поміж двома князями дружба, але ніяк не братня любов…
Двері відчинилися, і в світлицю зайшов Турик.
– Княже, там один із варягів полонених…
Князь поглянув, не розуміючи:
– Що?
– Говорити почав, – закінчив Турик.
– І про що рече?
– Каже, що був там.
Мстислав підвівся і впер очі в Турика.
– Та що з тобою, молодче? Хіба ж єси язика свого проковтнув? Де ж він був, говори до ладу!
– Як Бориса убивали. Він там був з іншими.
Князь побагровів.
– Веди!
Рану почали рвати, заледве вона трохи присохла…
До терема увійшов Турик, за ним, зв’язаний варяг, двоє гриднів та товмач, що знав варязьку. Полоненого посадовили на лаві.
– Як зовешся? – запитав Мстислав.
– Торд, – відповів варяжин і без товмача: дещо по-руськи вже знав.
– Оповідай.
Товмач переклав, і варяг почав розказувати. Говорив довго і заплутано про те, як вони з конунгом своїм Еймундом товклися спершу там, у себе, за Варязьким морем, потім прийшли до Новгорода і попросилися на службу до «Ярослейфа». Мстислав слухав, доки міг, та коли варяжин став оповідати про те, який договір Еймунд укладав із Ярославом, скільки кожен варяг мав отримати срібла і як Ярослав постійно дурив їх, князеві набридло слухати і він перервав цю розповідь:
– Пощо мені слухати ці бредні?! Кажи, як вам Ярослейф наказав брата свого вбити!
Товмач переклав. Варяг нахмурився, почав оповідати:
– Ярослав наказу не давав. То Еймунд приступив до нього і так порадив. За голову Бурислейфа конунг мав заплатити щирим сріблом.
Мстислав нахмурився.
– Бурислейф – себто Борис, Борислав… Речи далі, що відповів Кульгавий.
– Він рік, що наказу вбити брата не дасть, однак якби той згинув – то не плакав би за ним, а був би задоволений.
Мстислав нахмурився.
– Досить. Усі геть, – наказав і скоро лишився у світлиці сам на сам зі своєю задумою.
Ненависть, ніби вода в казані, знову почала закипати у князеві. Він стримував її, гасив у собі. Уперше за ціле життя почало нити серце. Князь поглянув на Святе Письмо – подарунок брата.
– Тьма розсіялася, – сказав Мстислав невідомо до кого, тоді взяв книгу в руки і готовий був кинути нею щосили до землі. Та стримався – книга не винна.
Мстислав застогнав й опустив голову на руки. Рану, криваву і пекучу, знову розворушили. Як же тепер йому жити, що діяти?
Він знову поглянув на книгу, видихнув. Почав думати: «Боже, дай мені мудрості. Хто мені лже, а хто правду мовить? Ні, Ярослав не міг побити братів. На нього все показує? Так, показує, тільки все одно не віриться, не хочеться вірити. Варяг каже про Бурислейфа… Рудобороді люблять перекручувати руські ймена, усе на свій лад… Господи, як же мені взнати істину, аби чорна туга більше не мучила мене?…»
– Бурислейфом варяги називали Святополка, – раптом за спиною прозвучало тихо.
Князь стрепенувся й оглянувся – позаду нього стояв чи то вой, чи смерд, чи волхв – Мстислав так і не міг зрозуміти. Той продовжував говорити:
– Тесть у нього був – Болеслав, тож і самого Святополка варяги так кликали. Ярослав і справді його вбив, коли Окаянний знову з мечем прийшов на Русь, привівши із собою печенігів. Ти також би так вчинив. Так і згинув Святополк, і ніхто донині не знає, де його могила. Чого, княже, так дивишся на мене, впізнаєш? – нараз запитав муж.
Він упізнав його – це був Волос.
– Казали мені, же лишився єси у своїй пущі. Як ти зайшов сюди, хто тебе впустив?