– Я також нашу дружбу пам’ятаю, боярине, і ціную її вище за срібло. Та в Києві давно єсмь не був – мав інші клопоти, сам знаєш. А Ярослав так же править, як і батько його, як брат. За скитницю свою більше дбає, однак в обиду не дає ні купця, ні смерда.
– А що дружина, бояри? Що речуть? Чи не шкодують за Святополком?
– Чого за ним шкодувати? Він же окаянний братовбивця!
– Ти добре знаєш?
– Що? – не второпав Вадим.
– Що саме він – братовбивця? – При цих словах очі Мирослава звузилися, стали гострими, колючими. Вадим трохи розгубився.
– А що? – Він ніяк не міг зрозуміти, чого боярин хоче від нього.
– Твердо знаєш? – повторив своє запитання боярин.
– Так люди речуть. Сам я не бачив, меча вбійнику не подавав, – відрубав Вадим.
Якусь мить запала незручна мовчанка. Раптом Вадим примружив хитро очі, поглянув на Мирослава.
– Якось був я в Корсуні та чув дивну розповідь про загибель братів Володимировичів.
– Яку розповідь? – живо перепитав Мирослав.
– Ромей один розказував, а йому ту байку варяги київські оповіли, ніби насправді Ярослав – братовбивця. Тільки я грекам віри не йму.
Вадим вдавав із себе байдужого.
– А що то були за варяги?
– Здорові бугаї. Бачив їх колись у Києві, тільки як зовуть – не знаю. Костянтин пригрів їх коло себе, служать вони йому. Як почав я грека своїм мечем лякати, аби борг мені віддав, то вони тут же свого господаря заступили і свої двосічні витягли.
Мирослав почухав потилицю.
– Добре, купче. Пощастило тобі, що я нашу дружбу стару пам’ятаю: допоможу твій борг забрати, тільки покажеш мені того грека і тих варягів. Віру маю, що і ти про нашу дружбу не забув і за добро добром віддаси.
Тепер уже Вадим посміхнувся.
– Справді – стара й сильна дружба наша.
При тих словах вони подали один одному руки.
– Ліпо є. Ти, купче, будь готовий вирушати завтра на світанні.
Вадим провів поглядом вайлувату постать Мирослава, тоді розлігся просто на дні човна. Він відігнав приємні спогади про старі часи і почав думати про справи сьогоденні. Найперше треба було зрозуміти, що надумав Мирослав…
Купець знав історію відносин між братами Володимировичами, хоча й не був свідком тих подій, а більше чув із розповідей інших. Не любив втручатися у справи князівські, проте ті справи хоч-не-хоч торкнулися його.
Князь Володимир – батько Ярослава та Мстислава – мав багатьох синів від різних жінок. Ще за свого життя він наділив кожного з них князівством, тим самим посиливши свою владу на всій великій руській землі. Святополку дав Туров, Ярославові – Новгород, Святославу – землю деревлянську, Борису – Суздаль, Глібові – Муром, Позвізду – Волинь, Станіславу – Смоленськ, а Мстиславові – Тмутаракань. За законами древніми на стіл великокняжий по смерті батька мав сісти старший син. Це був Святополк. Казали, що він був сином двох батьків, бо мати його спочатку була за Ярополком, а потім її взяв Володимир, убивши брата. Володимир же вирішив залишити замість себе Бориса, якого найбільше любив. З того й почалася війна.
Купець із сумом згадує ті часи – у війну торг нікудишній, та й не знаєш, звідки біди чекати.
Вадим махнув рукою, ніби відганяючи набридливі думи, що не давали спати, і повернувся на бік.
Ніч пройшла швидко. Вадим звик прокидатися з першими промінцями сонця, однак його супутники сьогодні встали ще швидше. Вони розвіяли чутливий сон, голосно ступаючи по дошках пристані та розмовляючи.
– Довго спиш, купче! – гукнув йому ще здаля Мирослав.
Вони всі були зоружені, несли кожен на плечах важкі пакунки.
– Ліпше було б меду взяти та пива. З медом та піснею дорога скоріше пробігає, а пиво помічне на другий день.
Тут у розмову втрутився Вуй:
– Мед у Києві пити будемо, а не в поході. Коли б князь Святослав побачив у поході п’яного, то тут же б із лодії у море скинув.
Вадим не мав що відповісти на це старому, лише спитав:
– Ще Святослава пам’ятаєш? Скільки ж літ тобі, воєводо?
– Недавно тільки чотири десятки минуло, – зло буркнув дід.
Усі недовірливо поглянули на нього. Вуй уточнив:
– А через два дні – сімдесят і п’ять буде.
Вої посміхнулися на такий жарт, Мирослав же мовив:
– Ти, воєводо, як той дуб хортицький, з літами лише сильніший стаєш.
– Та вуса довші, – докинув Середич.
– Вуса, як і шрами, прикрашають воя, – відрубав Вуй, і всі знову посміхнулися.
Вони зайшли в човен один за одним, склали обережно свої пакунки. Відчалили. Перед тим кожен мовчки чи вголос попросив у Господа та Богоматері щасливої дороги.