Вітер був попутний, тож вої напнули вітрило й сіли за весла. Купець стернував, узявши курс на південний захід. Вони мали намір обігнути Таврію, доплисти до гирла Дніпра, а там, ідучи проти течії, добратися до Києва.
З присутніх Вадим знав п’ятьох: Мирослава, Середича, Вуя, Луку, а ще Турика. Останній – геть молодий хлопчисько. Он усе нишпорить очима по березі, наче шукаючи кого. Певно, дівчина вийшла провести, помахати білою хустиною. Любов…
Вони мовчали, лише голосно видихали повітря з легень, коли вкотре налягали на весло. Гребли разом, не дивлячись, що хтось – боярин, а хтось – простий дружинник. Човен ішов швидко, ніби перестрибував із хвилі на хвилю, тільки снасті скрипіли та лопотіло вітрило. Недарма Вадим стільки років проходив морями – розумівся на тій справі.
Мури Корсуня показалися перед очима після того, як сонце повернуло з обіду на захід. Човен саме повернув на північ, обігнувши таврійський берег із його багатими грецькими селищами та синіми горами.
– Куди це ти правиш, купче? – запитав боярин Середич, зрозумівши, що човен поміняв курс.
Вадим навмисне не відповів, даючи змогу сказати Мирославові. А той із відповіддю не забарився:
– До Корсуня.
Така коротка відповідь задовольнила всіх: до Корсуня – то до Корсуня. Тільки не Середича.
– Хіба ж Ярослав у Корсуні сидить?
Мирослав не поспішав відповідати, зате вставив своє Вуй, який Середича не любив:
– Князь велів Корсунь мечем узяти та віддати Ярославові як віно за землю сіверську.
Зарозуміла відповідь старого образила боярина, а гордий Середич цього терпіти не хотів, навіть такому чоловікові, як Вуй. Не звик зносити образи, та ще в присутності молодих дружинників.
– Хіба що шинки корсунські мечами своїми витягнете. Захотілося, воєводо, кров стару розігнати з молодою гречанкою?
Запала мовчанка. Усі знали крутий норов свого воєводи, сам Середич почав очима намацувати руків’я меча – від цього старого можна чекати чого завгодно. Вуй відпустив весло, повернувся до боярина і своїм тяжким поглядом вперся на нього. Середич лише трохи поблід, проте сміливо дивився в очі старому, витримуючи той погляд.
– Були вже в мене і гречанки, і степовички, і болгарки, і ляшки. А от єгиптянки не мав іще єсмь. Кажуть, вельми гарні діви із землі єгипетської, хочу спробувати на старість. Ти зі мною чи як?
Новий жарт від старого воєводи миттю зняв напруження – і всі зареготали. Середич почервонів, відвернувся і сплюнув за борт.
– У корсунському порту довго простояти доведеться. Чую, гов’ядом пахне з ваших товстих клунків. Гайда обідати, – порадив Вадим.
Усі дружно погодилися: робота за веслами і морське повітря нагнали апетиту.
До Корсуня підійшли вже ближче до вечора. Вадим прошмигнув своїм човном попри безкінечну кількість трієр, лодій та менших суден, пришвартувався на пристані і швидко владнав усі справи із місцевою портовою владою. Тим часом воєвода командував:
– Нам із боярином Мирославом треба до города, а ви лишайтеся тут. Волос буде за старшого. Ходи й ти з нами, Середичу, а то дівулі вже зачекалися на нас із тобою.
Останні слова Вуй сказав примирливо. Був він суворим та сердитим, однак довго образи тримати не вмів.
У місто Вадим пропуску не добув, та й не треба було. У самому порту було набудовано чимало складів, а поміж ними – чималий шинок. Саме туди й вів їх купець.
– Давно я вже тут не бував. Ще як із князем Володимиром… – хотів було щось розповісти старий, та боярин Середич перебив його недоречно. Пам’ятав ще образу.
– Що, також до дівок забігали?
– Ти, боярине, ще отроком був єси, коли ми з Володимиром та цілою дружиною стіни ці своїми копіями підперли. Приступом, правда, міста взяти не вдалося, та облоги греки не витримали.
Вуй розповів історію, яку й так знали присутні. Тим часом вони підійшли до дверей шинку й завітали всередину.
Тут було багато люду, сиділи за столами густо, усі мови навколишніх земель змішалися в один гамір.
– Ну що, є твій грек? – запитав Мирослав.
– Мусить бути. Вечорами він завше тут із купцями бенкетує.
Вадим уважно розгледівся. Уздовж стін шинку стояли два столи: за одним розмістилися купці в багатому одязі, а за другим, значно біднішим – їхні слуги та охорона. Поміж купцями Вадим відразу впізнав свого давнього знайомого і швидким кроком пішов до нього.
– Здорові будьте! Хайре, Костянтине, – голосно привітався руський купець, перервавши тиху бесіду греків.