Один із варягів поліз на стіл, але був підпилий, а від того важкий. Доки він ліз, Вуй схопив свого обушка за держак, розмахнувся. Рука старого не схибила, і залізна куля зі свистом роздробила коліно нападника. Той закричав від страшного болю і впав на стіл, а тоді скотився з нього.
Мирослав схопився за дошки стола, інші помогли йому, і скоро руси з гуркотом перевернули стіл разом із наїдками просто на землю. Від того гуркоту рабині ще гірше заверещали, а Костянтин ще глибше уткнувся в стіну. З оголеними мечами й ножами руси кинулися на двох варягів, спалахнула бійка. Лють горіла в очах русичів, вони з диким риком билися і швидко порізали недругів.
Запала мовчанка, лише кров розливалася по підлозі, схлипували рабині та кліпали повіки перестрашених купців.
Вуй швидко оглянувся – інші купці трималися за мечі, хоча нападати не поспішали. Костянтин принишк. Почав підводитися рудобородий, що першим дістав від Вуя по носі. Воєвода, не даючи йому отямитися, ударив ножем, варяг захарчав і осів на долівку. Запала ще більша тиша.
Русичі мовчки сховали зброю. Вуй ще раз поглянув на ледь живого від страху Костянтина.
– Погані в тебе були охоронці. Мусиш ліпших собі знайти. Таких, щоб кричали й хвалилися менше.
– Як скажете, – відповів грек.
– Ходімо, братове.
Вуй першим пішов до виходу, купці дали йому дорогу. Русичів більше не займав ніхто, і вони спокійно вийшли надвір.
Воєвода Вуй мовчки налягав на весло. Був уже день, сонце пригрівало. Інші також були мовчазними. Тиша, лише чути сердите сопіння гребців та хлюпання за бортом. Вадим щурив очі, вдивляючись у далечінь. Хвилі, наче граючись, кидали їх човен то вгору, то в сам низ, та він сердито поров ті хвилі, напинався білим вітрилом і все далі біг на північ. На щастя, віяв попутний вітер.
Довгий час воєвода не міг і слова промовити, усе згадуючи події в Корсуні. Йому було соромно за цей вчинок: бувалі вої, бояри, ще й посли, а затіяли корчемну бійку. Що зараз би сказав їм Мстислав? Хоча, будучи на їхньому місці, він також образ би не терпів.
Вадим уже ледь не дрімав за стерном – йому було до всього байдуже. Повіки злипалися – далася знати бурхлива ніч.
Далеко у відкритому морі Мирослав нараз зупинився.
– Час обідати.
Посли облишили весла, повернулися обличчям до середини човна. Турик став витягати припаси, нарізати ножем на кусні.
– Беріть паляницю – дочка пекла, – порадив Мирослав, припрошуючи товаришів до «столу». – І ти пригощайся, Турику. Хіба ж тобі не до смаку, що наготувала Калина?
Молодий вой тільки плечима знизав і легенько почервонів.
– Хоч круть, хоч верть – тепер уже мусить смакувати, – підморгнув Лука.
Вої усміхнулися. Хоч як Турик не ховався, а про їх любов із Калиною знали всі.
– Добрий буде зять! – Мирослав широко посміхнувся. – А скажи, Малку, як оженишся з Калиною, будеш її бити?
Від такого запитання Турикові ледь кусень паляниці в горлі не став.
– Хіба ж я степовик який, аби свою жону бити? – запитав ображено.
– От і дурний. Послухай, що скажу тобі: мій тесть мене так навчив. Жону свою мусиш побити відразу на другий день після весілля, бо потім вже пізно буде. Я так учинив і дотепер спокій маю, тож і тобі раджу!
Молоді вої зареготали, Турик ще більше почервонів, а Середич тільки хмикнув. Вуй відвернувся. Мирослав знову завів якусь розповідь, тільки старий воєвода його вже не слухав. Середич допався до води – випите вночі вино сушило. Незважаючи на веселість Мирослава, молодші вої дивилися на старших із підозрою: що все-таки сталося там, у Корсуні, від кого мусили так швидко тікати? Звідки кров на боярському одязі? На якусь мить запала мовчанка, яку порушив Вадим:
– Треба було з Корсуня вина взяти – воно все ліпше за воду. І голова зараз не боліла б.
– Нам твоє вино трохи боком не вилилося! – гаркнув Середич. – І чого вас туди понесло? Це ти, купче, винен. Ти свій борг забрав, погуляв, а ми трохи головами не наклали!
Вадим розвів руками. Не мав настрою зараз сваритися, тим більше трохи правди в цих словах було.
– Хіба ж не чув єси, боярине, що рекли на нас греки і варяги? – запитав спокійно Мирослав.
– Пощо нам слухати брехні лукавих ромеїв? Ніби ми самі не знаємо своєї правди! Хіба варяги її знають краще?
– Правду кажеш, Середичу, греки і варяги брешуть. Та чи могли ми терпіти такі образи? Кожен боярин візьметься за меч, щоби захистити честь свого князя. А русин – то й поготів. Тепер знатимуть лукаві. Честь для русина – найголовніше, бо краще потятим бути, ніж у соромі жити. Чи добре я кажу, воєводо? – Мирослав звернувся до Вуя. Той тільки поглянув на боярина й знову відвернувся.