Галина Пагутяк
Пролог
Дружина князя Бориса стояла недалеко від Переяслава, на ріці Альті. Спиною вона міцно вперлася до землі руської, очі ж її дивилися в степ, у Поле. Вої виглядали гостей незваних: орда крутилася в приграниччі, хижі печеніги норовили знову напасти на Русь.
Борис молився у своєму наметі, стоячи навколішки перед іконою Спаса.
– Господи, дай мені мудрості, дай сили і відваги. Дай сили відректися… від стола великокняжого, якого мені батько заповів. Не хочу я котори, не хочу смути, не хочу ненависті братів моїх. Нехай буде великим князем той, хто достойніший поміж ними, хто достойніший за мене. Нехай здійсниться воля Твоя і земля руська благословенна буде!
Він молився щиро і так глибоко перейнявся молитвою, що й не почув, як до його шатра з різних боків сходяться вбивці. Не зауважив тіні, яка крадеться попід шатром. Стрепенувся, тільки коли слідом за широким двосічним мечем крізь запону до намету зайшов убивця. За ним прослизнув другий.
– Господи, помилуй мою душу, – тільки і встиг сказати Борис, як його тут же посікли мечами, кров княжа розлилася по долівці шатра, забризкала стару ікону.
Мстислав
Минуло сім років. Тмутаракань
Вона прилітала до русів тоді, коли Мара і Морок розпускали свої чорні крила над землею Даждьбога. Подавала знак. Волхви бачили цю дивну птаху і йшли за нею, а вже за волхвами тягнулися цілі роди. Синьокрила Сва – так називали її далекі предки, що поклонялися Даждьбогові й Перуну. Споконвіку Сва вела їх до лукомор’я, і тоді вони йшли й сідали там городами і весями, ратилися, торгували і пасли скот, боролися з Великим Степом. Часом же Сва повертала на північ, і руси йшли за нею, осідаючи понад річками й озерами північними, полювали, рибалили, ратилися, боролися з Великим Лісом.
Його дідо – великий князь київський Святослав – вірив у птаху, йшов за нею. Так Сва знову привела русів на береги полуденні, до ласкавого моря.
– Не встоїмо – вельми много їх, – перервав роздуми князя боярин Середич. – Речу – ліпше в городі запертися.
Мстислав спідлоба поглядав на силу, що сунула на них, підраховував число войовничих касогів.
– Мій дід ніколи не запирався, не ховався за високими стінами. Сам копієм городи виймав.
Осівши в землі тмутараканській, Мстислав почав розширювати володіння, підкорювати під свою руку місцеві роди. Він із кожним днем дужчав, дружина його росла. Із Русі приходили потоки нових і нових воїв, що бажали знайти своє щастя на теплій південній землі. З аланами-ясами у князя був уже мир, лишилися касоги. Князь їх Редедя сусідству русів радий не був, тож ця війна визрівала вже давно.
Касоги стояли чорною стіною перед дружиною руською. Мстислав поглянув на своїх воїв, тоді звернувся до бояр та воєвод:
– Вую, поведеш чоло – будемо тримати удар. Тоді двома крилами ударимо з боків. Середич стане, як завше, на лівому…
Тут Мстислав задумався: кого ж поставити на праве, адже боярин Мирослав пішов до Києва з посольством.
– Сотника Волоса можна поставити, – підказав воєвода Вуй.
– Молод він ще вельми, – втрутився Середич.
– Волос добре б’ється – мужі підуть за ним, – спокійно стояв на своєму воєвода.
Так і вирішили.
Мстислав дивився на супротивника, намагаючись зрозуміти, у чому його сила. Їх було більше, і воїни з них хоробрі, зате за Мстиславом дружина досвідченіша і ліпше озброєна. Це буде важка битва, багато люду нині поляже.
Касоги чомусь нападати не поспішали. Раптом лава їхня розступилася, і наперед вийшов Редедя, Мстислав упізнав його відразу. Розвідники говорили, що володар касогів – справжній богатир. Так і є – у двох дружинах не знайдеться більшого за нього, справжній ведмідь. Ще й до пояса роздягся, до чого б це?
Тим часом Редедя спокійним кроком ішов у бік руської лави, поруч нього тримався товмач. Позаду воєводи Вуя став Сокол – непомильний стрілець – і почав поволі виймати стрілу із сагайдака. Мстислав зупинив його, сам пішов назустріч. Чого ж хоче князь касогів, може, передумав ратитися?