– Печеніги.
Це слово Вадим сказав тихо, але старого воєводу ніби громом вдарило. Він не здригнувся, не схарапудився, тільки стис міцно, до болю в суглобах весло і поглянув у той бік, куди показував Вадим.
На лівому березі з’явилися вершники. Через велику відстань здавалися малими й не було чути, що саме вони гукають. Вадим наліг на стерно й попрямував у їхній бік.
– Куди це ти правиш? – кинув на нього вовчий погляд Вуй.
– Мусимо заплатити, інакше не перепустять.
Воєвода струсив головою.
– Щоб на своїй землі та ще окаянним бусурманам платити?! Ніколи. До поганих на поклін не піду, чуєш, купче?
– Як не поклін, то мотуз на шию, а до них і так іти треба, – буркнув Вадим.
– Повертай, сказав! – грізно гукнув воєвода. – Добре їх знаю: зараз тільки фіть – і вже аркан на шиї! Не можна вірити бусурманам!
– Вадим діло каже. – Мирослав поклав Вуєві руку на плече, ніби хотів заспокоїти. – Усі купці платять печенігам і тільки так спокійно проплисти можуть. Тоді розбійники не займуть. Не можемо сольством ризикувати. Одягніться, боярове, у простих воїв, аби степовики купців побачили, а не людей княжих.
Вуй змирився. Човен підходив до берега дедалі ближче, і подорожні бачили, як печенігів усе прибувало. Тепер їх стояв на березі досить великий загін.
– Сидіть тут, а я піду й домовлюся з ними.
Вадим, сказавши це, вискочив із човна й пішов по мілководдю до берега. Усі мовчки спостерігали, як неквапом купець наблизився до ординців і підняв праву руку догори на знак привітання.
– Цікаво, про що вони там говорять, – упівголоса мовив Турик.
– Усе добре. Зараз дасть їм срібла – і пропадуть вони, як туман зрання, – ніби заспокоюючи всіх, сказав Мирослав.
Запала мовчанка. По якійсь хвилі сказав Вуй:
– Щось вони надто довго.
Раптом, оминувши Вадима, кілька печенігів почали спускатися верхи з берега й підходити до того місця, де стояв човен. Один із них гукнув щось, помахав нагайкою, закликаючи людей із човна вийти на берег.
– Що йому треба, чортові кудлатому? – не розуміючи, запитав Середич.
– Казав же вам – не вірте бусурманам.
– Спокійно, – сказав Мирослав. – Пішли. Вони нам нічого не зроблять.
Упевнений у собі Мирослав першим вискочив із човна у воду й пішов до печенігів. Інші рушили слідом за ним.
Ватажок степовиків був високим, чорноволосим молодиком з орлиним поглядом. Сидів на гарячому гнідому жеребці в кольчузі, при боці мав криву хозарську шаблю. Бусурманин зверху вниз дивився на русичів, ніби оцінюючи кожного з них. Вуй глядів на степовика спідлоба. Зараз ці печеніги не були такі страшні, як тоді.
Тим часом ватажок, оглянувши докладно всіх, махнув нагайкою своїм людям. Ті під’їхали верхи до човна й почали в ньому копирсатися, ніби щось шукаючи. Воям це не сподобалося, вони стали поглядати на Мирослава, однак боярин був спокійним. Іще кілька разів перегукнувшись з ординцями по-своєму, печеніг знову махнув нагайкою й поїхав геть. Його люди погнали за ним, і скоро весь загін був далеко в степу, лишивши на березі русичів самих.
– Кляті поганці, – плюнув собі під ноги Бурий.
– Чого він хотів? – запитав Середич Вадима, як той повернувся.
– Чорт їх розбере, тих розбишак. Нумо до човна – нема чого тут більше стовбичити.
На лівому березі стіною стояв великий, густий ліс, підтоплений річковою водою. Йшло до вечора, навкруги почало темніти.
– Правду ти казав, воєводо, – хмариться. Та й вітер став дужчати, – дивлячись на небо, мовив Вадим.
Тим часом перед очима стала Хортиця – усі ще дужче налягли на весла.
Виходили з човна, коли вже блискавки розтинали небо, а дощ лив наче з цебра. Мужі забирали із собою все, що могло намокнути, і йшли до лісу, який ріс на скелястій голові острова. Там було розміщене старе руське городище. Його давно вже зруйнували печеніги, залишивши тільки вали. Згодом руські купці там побудували курінь, в якому можна перечекати негоду.