– Бачиш: це святе для русича місце, хоч і християни ми. – Вуй вдихнув на повні груди. Він бачив навколо себе воїв, що стояли підперезані мечами. – Казали, що твій дідо був волхвом, ти маєш чути силу того місця.
– Чую, – щиро відповів Волос.
Він, як і Вуй, втягував ніздрями повітря, наче хотів побільше вдихнути в легені тої сили.
Раптом усе навколо заметушилося – духи воїв забили тривогу. Вуй відразу відчув це.
– Біда, сотнику. Біжи до човна та відведи його з другого боку до городища.
– Там же урвище, – мовив Волос.
– Стежка є. Біжи швидко, і я піду. Треба попередити своїх.
Волос поглянув на нього недовірливо, одначе послухав – звик завжди в поході підкорятися наказам воєводи. Легко закинув щит за спину й побіг. Він обов’язково добіжить, Вуй навіть не сумнівався в тому, що молодий сотник виконає його наказ.
Духи воїв почали скупчуватися навколо Вуя, ставати кругом, ніби захищаючи від невидимої сили. Вони брали в руки топори, мечі, закривалися черленими щитами, закривали лиця заборолами. Вуй поправив шолом, узяв щит, витягнув меч. Озирнувся.
Мирослав
Мирослав спав дуже чутливим сном, тримаючись за руків’я меча. Тільки Середич доторкнувся до його плеча, як боярин уже розплющив повіки, сів.
– Швидко, нечисть якась нас обступає. Боронитися треба, – упівголоса сказав Середич, та його почули всі.
Вої швидко посхоплювалися, були вже зоружені. Один за одним вискочили з куреня, побігли до валу, почали обережно вдивлятися. Ніч була місячна, усе видно як на долоні.
– Печеніги, – упізнав котрийсь із дружинників степовиків.
Їх було біля чотирьох десятків, всі озброєні щитами, луками й кривими шаблями. Зігнувшись, вони бігли просто до валу.
– Вадиме, діставай свою хустку, ти, Луко, пали смолоскип, – скомандував Мирослав.
Сам боярин витяг стрілу із сагайдака, намотав на неї сухої трави. Він підпалив стрілу від смолоскипа, раптом оглянувся.
– А де Вуй? І Волоса не бачу.
– Потинялися кудись! – зло гаркнув Середич.
– Тільки того нам бракує, – розізлився Мирослав, натяг щосили тятиву й випустив палаючу стрілу у бік печенігів.
Вона просвистіла у повітрі, вп’ялася просто у них перед ногами. Степовики стали як вкопані.
– Печеніги! Купці руські до вас речуть! Ми прийшли з миром. Хочемо відпочити тут, на острові, а тоді далі підемо. Дорога наша до Києва. Маємо перепустку від хана вашого!
Це гукав печенігам Вадим. На доказ своїх слів він почав махати хусткою, Лука присвітив смолоскипом. Печеніги на мить наче розгубилися. Вадим все ще тримав хустку у високо піднятій руці, дивився на них. Степовики були на відстані польоту стріли. Радилися. Були спантеличені тим, що їх дочасно зауважила варта.
Вадим вже почав про себе посміхатися, будучи впевненим, що незвані гості зараз відступлять. Раптом нічне повітря розпорола ще одна стріла. Випущена рукою печеніга, вона продзижчала й уп’ялася Вадимові просто у плече. Той скрикнув від болю, присів. Дикий рев почувся від печенізької ватаги, вони гуртом кинулися знову до валу, на бігу стріляючи з луків.
– Нечистий у них вселився, – виригнув із себе Мирослав, ховаючись, а тоді першим випустив у нападників стрілу. За ним інші вої.
Перші печенізькі трупи впали на хортицьку землю. Вої били непомильно, особливо Сокол. Руки його працювали мов у павука, коли він раз у раз закладав стріли, напинав тятиву і стріляв, не цілячись.
Стріли стримали напад. Печеніги зупинилися, закрилися щільно щитами. За мить половина ватаги розбіглася у різні боки, друга половина лишилася стояти на місці під заслоном щитів, виставивши їх, наче стіну.
– Хочуть із боків обійти, – сказав Бурий. – Навчилися воювати, антихристи!
– Що робити будемо? – запитав Середич.
– Сам не знаю, – відповів Мирослав. – Ще й Вуй пропав!
Тільки боярин сказав ці слова, як раптом з місячного сяйва виринула постать і стала просто за плечима печенігів.
– Вуй, – тихо прошепотів Сокол, і тут же взяв стрілу й поклав на тятиву.
Підкравшись, наче кіт, старий стиснув меч обома руками, щит же заздалегідь заклав за спину. Напав ззаду раптово і навально, почав косити своїм мечем печенігів, як сама смерть. Печеніги враз шугонули у різні боки, розваливши свою стіну зі щитів. Сокол тут же напнув лука, Мирослав стримав.
– Вуя зачепиш.
– Не бійсь, боярине.
Тут же просвистіла стріла і вп’ялася між лопатки печенігові, що кинувся на воєводу. Степовик змахнув руками, як птах, і впав Вуєві під ноги. Інший розгубився, не знаючи, чи прикриватися від стріл, чи від меча. Воєвода тут же рубонув його по голові. Сокол поклав стрілою ще одного.