– Стійте. Печеніжине, нам від тебе нічого не треба. Ви перші напали на нас, ми вас не зачіпали. Я і мої вої тільки хочемо пройти в землю руську. Даю своє слово, що ми не зобидимо ні тебе, ні твоєї жони. Ти підеш заручником із нами до Києва, твою жону відпустимо, тільки доберемося до кордону. Маю надію, що вона добре скаче на коні і скоро твої родичі дадуть за тебе викуп.
Мирослав замовк, степовик заспокоївся. Пропозиція була добра, він мав відразу б на неї приставати, однак гордість поки що не дозволяла йому цього зробити.
Боярин витлумачив це по-своєму.
– Ліпо є. Тепер говори, де решта ваших людей. Нам треба знати, як вибратися звідси.
– За рікою. Ми розділилися на два загони й шукали вас і на цьому, і на іншому березі. Зранку мали продовжити. Їх там ще півсотні. Скоро вони зрозуміють, що зі мною щось сталося, почнуть шукати, тож тікати вам треба дуже швидко.
– Де орда?
– Недалеко. За півдня дороги звідси.
– Чого ти напав на нас? Ми ж заплатили тобі!
Степовик замовк.
– Говори, печеніжине, а то я забуду про свою обіцянку, – натиснув Мирослав.
– Хан знає, хто ви. Наказав живими привести.
– Він знав про наше сольство?! – вигукнув зі здивування Бурий.
Присутні переглянулися.
– Вадим, – коротко сказав Мирослав.
– Беріть його і забираймося звідси. Чули – орда під носом! – Нараз прибіг Середич. – Потім допитаємо. Дівку також беріть!
Вої знову схопили степовика, потягли до коней. І тут із кибитки вискочила дівчинка, мов дика кішка. Будучи зайнятими, вої не скоро побачили її, тому їй вдалося безперешкодно добігти до першого-ліпшого коня.
– Лови її, – прошипів Мирослав.
Тут Карабай заборсався шалено, раптом вихопив з-за чобота ніж і вдарив Мирослава під ребро. Бурий побачив це і тут же вгородив свого ножа Карабаєві в серце.
Серед нічної тиші дико скрикнула степовичка. Лука, що підбіг до неї, затулив їй рота й поволік до коней. Мирослав поки що стояв на ногах. Сокол підхопив його під руку, підбіг Волос. Мирослав намагався долонею затулити рану, одначе кров і так витікала поміж пальці. Бурий у розпачі й гніві підбіг із своїм окривавленим мечем до дівчинки, згріб її за волосся, один раз намотав собі на руку. Вона заплющила очі. Меч був уже над її головою.
– Зупинися, – стримав Бурого Лука.
– Ти чого?
– Негоже християнину підіймати меча на беззахисне чадо.
– А їх, сонних, гоже було різати? – гаркнув Бурий, показуючи на трупи, розкидані навколо.
– Вони вої.
– То що робити? Волочитися з нею і так не будемо, а лишимо тут – зараз погоню на нас наведе!
– Візьмемо із собою, – наполягав Лука. – Вона може знати щось із того, що не договорив Карабай.
Бурий не став сперечатися із сотником, просто лишив її Луці й пішов. Лука подав дівчинці руку. Їй було років дванадцять.
Літня ніч коротка. Вої поралися у ворожому таборі дуже швидко. Вони взяли собі на кожного по двох найкращих коней, інших розігнали. Турик перевернув кибитку, аби здалеку не було видно. Для Мирослава зробили ноші, прив’язали до двох коней і поклали його зверху. Печеніжинку також посадили на коня, прив’язали за руки до луки сідла. Насамкінець зняли обережно з тички голову воєводи й положили в мішок. Рушили. По дорозі підхопили Вадима й поклали на коней свою ношу. Коли сонце сходило, вони були вже далеко від того місця. Через переправу перейшли Дніпро й погнали на північ.
Боярин Мирослав боровся зі смертю, як міг. Темна пелена уже закривала його очі, та руський боярин змагався з Мораною, маючи велике здоров’я і сильний дух. Йому не вперше отак ставати на герць зі смертю, не вперше куштувати ножа печенізького. З молодих років Мирослав у дружині, не одну битву зі степовиками провів, захищаючи південні кордони руської держави. Довго вони товклися по тих степах разом із воєводою Вуєм, а потім і до Тмутаракані разом пішли. Тепер же воєвода мертвий, і його, Мирослава, із собою тягне до вирію, аби самому нудно там не було. Тільки боярин так легко не дасться – рано йому ще. Хоч би Господь дав ту справу доробити, виконати останній наказ князя свого.
Вони сиділи у Тмутаракані й нічого не знали, не хотіли знати. Своїх справ було доволі. З Русі тільки вісті долинали різні про братовбивства, війну, про те, як чужі вої роздирають рідну землю. Мирослав із Вуєм стримали тоді гарячого князя свого Мстислава, не дали, аби втягнув землю тмутараканську, що стала за ті роки рідною, у війну братню, криваву. Боярин добре знав і Ярослава, і Святополка. Обидва були владолюбні, мудрі, відважні й хитрі, вони навіть батькові своєму – великому Володимиру – коритися не бажали. За кожним із них стояли великі й малі боярські роди, які хотіли бачити їх на великокняжому столі. За Ярослава стояла земля новгородська, а також варяги, за Святополка – король польський. Сила в обох немала, от вони й зійшлися у смертельній січі. Та на руках Святополка була кров братів, тому Господь відвернувся від нього і перемога дісталася Ярославові. Принаймні, ще донедавна Мирослав був у тому впевнений. Все перемінили сіверські посли, що принесли лист князю від брата його Судислава. Невже є правда у його словах і окаянний не Святополк, а таки він – кульгавий Ярослав?! Якщо тому є правда, то Мстислав не міг просто так цього залишити. Братовбивця не має права сидіти на батьковому столі. Одначе якщо ті слова й не правдиві, якщо посли брешуть, то коло князя київського чорною гадюкою в’ється зрада. Вона загрожує не лише Ярославові, а цілій державі. Мирослав мусив розплутати той вузол. Тільки він, бо князь Мстислав не довіряв так нікому, як йому.