– Хто такі? – стали їм вартові на шляху.
– Хіба ж не пізнаєш, десятнику? – кволо відповів купець.
– Чи ти це, Вадиме? – вартові підійшли до подорожніх. – Що то з вами стало?
– Печеніги, – коротко пояснив купець.
Вартові враз почали оглядатися по різних сторонах.
– Та не тут, за порогами.
– Прокляті бусурмани. Чого ж не заплатив?
Вадим тільки махнув рукою, не бажаючи відповідати, і вони в’їхали у місто – варта затримувати не стала.
– Куди тепер? – запитав купця Середич.
– Я завше у грецькому домі на ніч ставав. Давай туди, боярине. І ворожбита мені знайди, аби рану загоїв, а то вийде моя душа з тіла.
Він і справді виглядав дуже кепсько.
Як була гарна погода, то купці, що прибували до Києва, зазвичай ночували на своїх лодіях чи возах. До грецького дому сходилися тільки, аби перечекати негоду. Це був широкий терем, де можна було переночувати і поїсти. Зараз тут не було нікого. Княжий тивун, побачивши гостей, пустив їх до терема. Турик і Волос завели туди Вадима, поклали обережно на лежанку. У теремі було добре, прохолодно. Біля дверей стояла діжа зі свіжою водою, тож вої по черзі бралися за дерев’яний черпак і пили, тамуючи спрагу.
– Печеніги? – сторожко запитав тивун.
– Вони, собаки, – відповів Середич і тут же уточнив: – За порогами налетіли.
– Треба було заплатити відразу.
– Та платили – не перший раз із Вадимом ішли.
Тивун тільки знизав плечима.
– Зовсім страх загубили, бусурмани. Добре, виру князю не платіть, тут можете сидіти, скільки охота є. Зараз накажу челяді, аби нагодувала вас, а для Вадима знайду волхва, нехай на рану подивиться.
При цих словах тивун вийшов геть. Сли переглянулися.
– Що робити будемо? – спитав Лука.
– А що гості роблять, як до Києва приходять? – запитав у Вадима Середич.
– Ідуть до тивуна та платять виру, – відповів купець.
– Що далі?
– Тоді до церкви. Треба подякувати Господу і Богородиці за щасливу дорогу.
– Так і зробимо, – вирішив Середич. – Зараз поїмо, а тоді підемо.
Вони їли твердо запечене м’ясо, хліб і запивали квасом. Сховавшись у прохолодному теремі від літньої спеки, сли ніби ожили й набралися нових сил. Вони саме допивали квас, виливши його залишки із жбана у глиняне горня, як двері відчинилися й у терем зайшов волхв. Це був старий дід із довгим сивим волоссям і бородою, у грубій полотняній сорочці та підперезаний широким поясом. На шиї висіли пояски, нитки й шнурочки з різними оберегами: одні з них можна було розгледіти, інші ховалися під сорочкою.
Вої перестали жувати і нашвидкуруч проковтнули. Волхв ковзнув по них поглядом, пробурмотів щось, ніби вітаючись, тільки не з людьми, а з духами, що жили в тім домі. Тоді рушив до Вадима. Бідний купець так і лежав на лежанці, не маючи сили навіть сісти до столу. Він уже починав марити: гарячка його била.
Присутні підвелися. Волос, що спочатку сидів спиною до дверей і не відразу побачив волхва, раптом здивовано мовив:
– Доброгосте?
Волхв оглянувся.
– Невже це ти, батьку?
– Волосе?
Молодий вой став перед волхвом, випрямився. Дід поклав руку йому на плече, а тоді обійняв. Волос усміхнувся, радість заграла в його очах:
– Не думав уже я, що колись побачимося. Вас же усіх побили там, біля нашої весі!
Доброгост знову ковзнув поглядом по воях і зауважив їх допитливі погляди. Особливо Середич намагався своїми очима влізти у душу.
– Ще буде час поговорити, сину. А зараз треба помогти пораненому.
Дід нагнувся над Вадимом, оглянув його рану.
– Нечиста стріла була. Ти, Волосе, лишися, будеш мені помагати: нагрій води, аби була гаряча. Решта нехай надвір іде, тут занадто людно.
Вої поглянули на Середича, а тоді один за одним вийшли з терема.
Волхви – жерці давніх богів – не мали уже такої великої державної ваги, як у старі часи. Князі більше не прислухалися до їхніх порад, на народні віча волхвів також уже не запрошували. Та й самі жерці намагалися триматися подалі від людських осель, проводячи час у пущах, ближче до дерев та диких звірів, ніж до людей. Однак прості люди продовжували поважати їх і боятися.
– Невже у Києві не знайшлося лікаря, а привели цього ворожбита? – незадоволено буркнув Лука.
– Якщо піп може на той світ тільки провести, то волхв – з того світу витягти, – відповів Середич.
Він сказав це навмисне, аби роздратувати Луку, поставити мудрагеля на місце. Іще пройде немало років, доки Русь забуде свою стару віру. Церква церквою, а давні закони, звичаї жити будуть ще довго. По глухих весях і досі продовжують Даждьбогу молитися. Та й у самому Києві по ворожбитах і знахарях ходять, Коляду і Купайла святкують, хоча попи і криком кричать. Так вже й буде.