Середич прислухався, аби почути, що там робиться в теремі. Було чутно якесь бурмотіння, певно, волхв проказує якісь свої заклинання. Боярин, так нічого й не почувши путнього, махнув рукою і відвернувся.
Більше не розмовляли. Вої стояли перед теремом надворі, намагаючись сховатися під стріхою від сонця. Середич втомлено присів на призьбі, Каяла весь час трималася поруч із Лукою. Середич думав.
– До нас гості, – раптом сказав Турик.
До грецького дому підходили озброєні люди.
– Варяги, – впізнав Середич і підвівся з призьби.
Вікінги були при мечах, одягнені в овечі камзоли на голе тіло. Літо тільки починалося, однак тіла їх вже встигли потемніти від сонця й вітру, бороди й брови вигоріли. Погляди їх були холодними й грізними, хода – впевненою й навіть нахабною. Не звертаючи жодної уваги на людей, що стояли біля терема, вони рушили просто всередину.
Середич заступив їм дорогу.
– Туди не можна.
Передній варяг прискіпливо поглянув на нього, ніби оцінюючи воя, що посмів стати йому на дорозі.
– Я сам знаю, куди мені можна, а куди ні. Тікай звідси! – гаркнув варяг.
Середич враз спаленів від тих слів, забувши, що зараз він простий вой, а не боярин.
– Своїм челядникам наказувати будеш, варяжине!
– А ти хто?
– Хіба не видно?
– Щось надто крикливий як для простого воя. Може, тобі язичок трохи обрізати?
Середич ще більше побагровів, поклав руку на меч. Турик став поруч із дядьком. Варяги тільки вишкірилися: їм стало смішно від такої погрози. Передній вікінг дивився своїм тяжким поглядом на Середича, ніби хотів притиснути боярина очима до стіни. Тільки Середич не налякався, вікінг зрозумів це. До них підійшов Лука.
– Якщо ви до купця Вадима, то він поранений, пропасниця його б’є. Волхв там у нього. Прийдіть пізніше, коли очуняє трохи з дороги, і тоді владнаєте з ним усі свої справи.
Варяги переглянулися, перший кивнув головою, і вони пішли геть, не сказавши ні слова.
– Нам не можна більше ховатися, варяги щось запідозрили. Треба ще нині йти до князя, відкритися йому, а то полапає нас і накаже до порубу кинути, – сказав Лука, проводжаючи вікінгів поглядом.
– Які у них можуть бути справи до Вадима? – Середич ніби й не чув Луки.
– Почули, що купець приїхав, то й прийшли, – сказав Турик, наважившись вступити у бесіду. – Може, купець і перед ними борг має.
– Може, – відповів Середич, аби закінчити розмову, але продовжував думати про своє.
Тим часом із терема вийшов волхв. Не звертаючи уваги на інших, Доброгост звернувся до Волоса, що переступив поріг слідом за ним:
– Нехай спить. Я зроблю мазь із трав і прийду пополудні.
Не сказавши більше нічого, волхв пішов тою ж дорогою, що і варяги.
– Звідки ти його знаєш? – тут же запитав Волоса Середич.
– Він часто колись приходив до нашої весі.
– Чого ж батьком величаєш?
– Як всі, так і я.
Середич засопів невдоволено, але не сказав більше нічого. Він зайшов у терем, поглянув на сплячого Вадима. Інші зайшли слідом. Середич набрав коряк води, випив і скривився невдоволено – вода встигла нагрітися.
– Ідемо до церкви, а тоді відразу до князя.
Перечити ніхто не став.
– Турику, ти лишися тута і нікого до Вадима не пускай.
– Ліпше я лишуся, а Турик нехай іде з вами, – раптом сказав Волос.
– Чого ради? – запитав Середич.
Волос мовчав, залишивши боярина без відповіді. Середич став перед ним, дивлячись просто в обличчя. Волос очей не опустив. Раптом страшний здогад різонув Середича.
– Гидуєш церквою?
Волос знову не сказав нічого.
– Як повернемося додому, то запитаю у князя, чи годен поганин сотником над воями руськими бути.
І на ці слова Середича Волос промовчав.
– Лишайтеся двоє з Туриком. Тільки дивіться, добре пильнуйте, аби купець кому вісточку не передав. Лука – за мною.
Середич вийшов із терема, Лука рушив за ним, узявши за руку Каялу.
– А її куди тягнеш?
– До церкви. Хочу, аби і на її темну душу благословенство Боже зійшло.
Боярин тільки сплюнув і пішов. Лука з Каялою поспішили за ним.
Княжий двір стояв на горі. Там були всі князівські будівлі, стайні, скитниця, трохи подалі навколо розмістилися дворища київських бояр. Тут, на горі, сиділа вся київська знать. Простолюд жив унизу, ближче до Дніпра, на Подолі, на Гончарах та Кожум’яках. За часів Володимира Київ дуже розрісся, тому Ярославові скоро доведеться посувати вал, аби прикрити ним і численні передмістя, що виникали, наче гриби після дощу.