Десятинну церкву заклав князь Володимир, віддаючи десяту частину своїх добр на неї…
Середич молився щиро, як це вміли робити перші християни. Середичу ще й десяти років не було, як його охрестили. Тоді Володимир похрестив усіх.
Боярин знав, що краще взагалі не молитися, ніж молитися неуважно, тому старався, як міг, зосередитися на молитві, забувши навіть про свої підозри. Він просив у Бога помочі. Поруч нього молився Лука, а Каяла залишилася стояти осторонь, великими очима оглядаючи церкву.
Сли вийшли. Під пахвою Середич тримав пакунок, загорнутий у шкіряному мішку, – подарунки для Ярослава. Біля дверей церкви їх уже чекав княжий посланець.
– Князь хоче бачити вас.
Лука із Середичем переглянулися, тоді сотник сказав Каялі:
– Повертайся до грецького дому, тобі у княжих палатах робити нема що.
Дівчинка уже хотіла йти, але посланець затримав її.
– Князь наказав усіх привести. – Наголос посол зробив на слові «усіх».
Середичу від того стало не по собі: певно, запідозрив щось Ярослав.
Княжий двір гудів. Середич знав, що Ярослав у Києві не все сидить – багато часу у Новгороді пробуває, або в безкінечних походах. Тому двораки так і мечуться. Як князь поїде – спокійніше буде. Княжий посланець провів їх до самого терема, запросив усередину.
Ярослав стояв у голові стола, одягнений, як до походу, тільки шолома на голові не мав. Роками був молодшим за Середича, однак старшим за Луку. Замість високого зросту та стрункого стану мав широкі плечі й присадкувату фігуру, а замість гарного, відкритого обличчя – суворі очі. Неприязно холодні, принаймні такими їх побачив Середич…
– Доброго здоров’я, княже, – привіталися гості, поклонилися і залишилися стояти біля дверей.
Каяла сховалася за спиною Луки.
– І ви здорові будьте, добрі люди. Казали мені, що ви з товарами йшли до Києва й печеніги напали дорогою, – князь відразу перейшов до справи.
Із цього запитання Середич зрозумів, що зволікати більше не можна, а треба відкриватися князю.
– Вадим-купець ішов із товарами, а ми – із поклоном від брата твого Мстислава і землі тмутараканської.
Ярослав тяжко дивився на них.
– Щось не можу збагнути: прийшли-сте до Києва як купці, як сли мого брата чи як хто?
«Чи як послухи?» – напевно, хотів запитати князь, і Середичу враз пішов мороз поза шкірою.
– Як сли йдемо, тільки на порогах… – почав говорити Середич, та Ярослав перервав його:
– Тоді чого ховаєтеся за Вадимом і виглядаєте, як челядники його, а не як бояри?
Це вже прозвучало як погроза.
– Даремно гримаєш на нас, княже київський. – Середич навмисно опустив слово «великий». – І так лихо побило нас на порогах, згинули мужі наші ліпші, що вели сольство, – Мирослав і Вуй. Все втратили дорогою, навіть човна. Тільки дари від князя нашого для тебе змогли врятувати.
Смілива відповідь Середича зупинила наступ Ярослава. Він трохи помовчав, тоді сказав:
– Шкода мені Мирослава і Вуя, добрі були мужі і щиро любили землю руську. Та чому відразу не прийшли до мене?
– Бо Вадим поранений тяжко, чекалисьмо, що скаже волхв. Коли ж купець заснув, ми рушили до твого дворища, подарунки із собою взявши, та перше, як і належиться, до церкви вступили.
Середич зробив кілька кроків, поклав пакунок у шкіряному мішку перед князем і вернувся на своє місце. Йому б годилося витягти дари з мішка, та боярин не захотів – нехай собі Ярослав сам виймає.
Князь замислився, поклав руку на мішок із дарами, усередину не заглядаючи.
– Що ж, я радий бачити слів від брата мого.
Він всівся на широкому кріслі, на якому до того сидів його батько, а ще перед тим – дід та прадід.
– Князь Мстислав б’є чолом та землею нашою та зичить тобі, великий княже, міцного здоров’я і Божої милості.
Лука і Середич знову поклонилися. Ярослав відповів кивком голови на таке привітання, вказав рукою на лави, що стояли обабіч стола.
– Як мається брат мій, чи здоровий?
– Хвала Господу, здоров’ям не жаліється. Повен сили Мстислав і готов прислужитися великій землі руській. Ти, мабуть, чув, великий княже, як два літа тому ми упокорили касогів?
– Чув. Пишаюся вами і братом моїм. Хоч і дорікаю за те, що з Редедею на поєдинок вийшов. Не князівське це діло – силою зі степовиками мірятися, з богатирями їхніми. На те дружинники. І вам, боярам, догана: не бережете свого князя. А коли б, не дай Бог, Редедя переміг, якби загинув Мстислав та осиротив землю вашу, що б тоді ви робили?