– Завтра їду у Новгород, нині бенкетувати з дружиною буду. Ви – гості мої. Можете повертатися до Мстислава, коли захочете, дам вам охорону. А поки йдіть до грецького дому – живіть там, скільки захочете.
Посли стали, поклонилися й вийшли.
Сокол
Як і всі люди, що прибувають сюди з півночі, Сокол любив милуватися навколишніми зеленими пагорбами. Він обожнював полянське сонце, котре гріло його й пестило. Та найбільше вой любив київську землю – чорну, масну, такої нема ні на півночі, звідки він родом, ні на півдні, в Тмутаракані. А ще тут були гарні жони та діви, і Сокол хоч-не-хоч зупинявся, щоби помилуватися ними. Був він ще молодим воєм, жони й дітей не мав – не встиг завести сім’ю, а вже хотілося.
Бурий весь час крокував попереду, показуючи дорогу. Йшов мовчки, втягнувши голову у шию та раз у раз оглядаючись по сторонах. Сокол розумів, як Бурий ризикує, адже кожної миті вони можуть зустрітися із запеклими його ворогами. Кровні месники – не ті люди, з якими можна залагодити справу полюбовно. Сокол по собі знав, що то таке – через своїх кровників не міг ніяк додому вернутися. Хоча він і не хотів додому – тута ліпше.
Лісами Бурий та Сокол обійшли Київську гору, на човні їх перевезли рибалки через Почайну, і вони опинилися на Подолі. А вже звідти, у гурті з гончарами й кожум’яками, які прямували на Бабин Торжок, зайшли до города через Подільську браму. Тут, окрім величної Десятинної церкви, Бабиного Торжка і княжих палаців, були розташовані садиби бояр, воєвод та тисяцьких. Тут же були й гридниці. Серед добре знайомих будівель швидко відшукали обійстя Дашка, сторожко озирнувшись, заскочили всередину.
Бурий уже балакав зараз із якимось челядником, а Сокол лишився чекати біля брами. Навколо було досить людно: крутилося безліч дружинників, челяді та робочого люду. Коли Бурий повернувся, Сокол тримав у руках свій лук, без якого, схоже, і справді не міг жити. Та й стріли у нього були славні – чорними перами оперені.
– Ну, що вони сказали?
– Дашко на лови пішов. Коли повернеться – вони не знають. Зробимо так: підемо до сестри, пересидимо в неї, а на завтра знову прийдемо, може вже повернеться.
Сокол кивнув на знак згоди, і вони разом рушили геть від дворища.
Стежка звернула круто вниз, перед очима показався Дніпро. Сокол мимоволі замилувався могутньою рікою. Спокійні води Славути відбивали сонячні промінці, а по самій річковій гладі товклося безліч човнів. Внизу шумів Поділ. Було тут безліч будинків та купецьких крамниць, посередині ж розмістився великий торг. Він тягнувся аж до самої Почайни, там стояли струнко вишикувані ряди човнів та лодій, з яких також велася торгівля.
– Не відставай! – гукнув Бурий, спускаючись вниз стежкою.
З гори до Дніпра спустилися швидко, поміж хатами ремісників знайшли мазанку, обгороджену тином. Була саме обідня пора, тож жителі Подолу поверталися до своїх домівок обідати.
Перед вузенькими вікнами хати росло пахуче зілля, хата була акуратно вимазана – Сокол це зауважив відразу. Люди півночі завше високо цінували охайність київських жінок, їхню дбайливість.
У хаті пахло рибою, було напівтемно та прохолодно. Галка (так звали сестру) сиділа за столом, збиралася саме полуднувати. Бурий, зайшовши у двері, на якусь мить став за порогом – після яскравого денного світла очі мусили звикнути до темряви. Дівчина його впізнала відразу.
– Ведмедю! – скрикнула й кинулася до брата.
– Галочко, – прогугнявив він, розкриваючи свої справді ведмежі обійми.
Вона впала у них – і він міцно пригорнув її.
Галка годувала своїх гостей юшкою з риби, а також в’яленим щупаком.
– Помагаю рибакам чистити рибу, на торг відношу, – пояснила вона.
Тепер Сокол зрозумів, звідки той запах риби у хаті. Він весело наминав, а очима все поглядав на Галку. Вона без кінця щебетала, розповідаючи братові про різні події, які сталися, доки його не було. Разом із тим поралася по хаті. Рухи її були жвавими, меткими: ніби ластівка, а не Галка.
– Заберу тебе із собою, – раптово перервав її розповідь Бурий.
Вона поглянула на нього. Він уточнив:
– Годі тобі тут бідувати, поїдеш зі мною у Тмутаракань, мені будеш рибу чистити. Збирай свої пожитки. Думаю, Середич не буде заперечувати.
При цих словах Бурий поглянув на Сокола. Той розвів руками.
– Не скажу за Середича, та я супроти не стану. До того ж Лука взяв із собою степовичку, то чого ж тобі сестру взяти не можна?