– А як же тут хату залишу, господарство? – Дівчина розгубилася.
– Далася тобі та хата. Та й господарства у тебе нема. Хіба що, може, рибак який до тебе вчащає, га?
Дівчина враз спаленіла.
– Коло вас тут розживешся. Ой, наробив же ти мені горя, братику. Може б, і прибився який рибак до хати, та всі лякаються, двір мій десятими дорогами оминають. Бояться помсти Воротичів. І нащо ти зв’язався з ними?
Тепер спаленів Бурий.
– Вони що, посміли приходити сюди?
– Приходили. Деколи Ратко, часом Будимир. Усе про тебе розпитували.
– Не займали?
– Мене – ні. Та пустили чутку по Подолу, що ворогом їхнім буде той, хто мене в жони захоче взяти. Так і сиджу…
– От собаки, – видушив із себе Бурий.
Галка припала до нього.
– Ведмедю, пильнуй себе, за мене не думай. Я вже сама якось. Дивися, щоби вони на тебе не напали, не поранили.
Він грубо звільнився від її обіймів.
– Дам собі раду.
Вона ще мить постояла, подивилася на брата.
– Час мені, – нарешті мовила. – Будьте тут, а я до роботи піду.
– Тільки про мене нікому не розказуй! – навздогін гукнув їй Бурий.
Вони із Соколом лишилися в хаті удвох.
– Шкода Галки. Вельми гарна діва, а щастя не має. Скажи, Бурий, а чого вона тебе Ведмедем кличе?
– Не знаю, – відповів вой. Був сердитий, похнюплений. – Так ще з отрочества пішло.
– Та не сопи ти, заберемо її звідси, заживете разом у Тмутаракані.
– Говорити легко, зробити тяжко.
– А що тут тяжкого? Заберемо Галку, а коли твої кровники на дорозі стануть, то можна і в самого Ярослава помочі попросити. Минули ті часи, коли мста була вища за князя, тепер інший закон.
Бурий із зачудуванням поглянув на нього.
– Ти здурів, Соколе. Я був вірним псом Святополка. Дружинника вбив, так що тікати й ховатися тепер мушу. Ніколи Ярослав наді мною не змилосердиться, сам велить голову відтяти.
Сокол мав іншу думку:
– Пройшли ті часи. Святополка давно нема, а є держава руська, є князі Ярослав та Мстислав. Час забувати старі образи, час жити в мирі. Побачиш: Ярослав тобі не відмовить.
Вої мить помовчали. Тоді знову заговорив Сокол:
– Коли боїшся сам, то я поговорю з Ярославом. Скажу, що Галка – невіста моя. Хочеш?
Бурий із блиском в очах поглянув на товариша.
– А що, зроби, коли зможеш. Братом тоді моїм станеш.
– Чого братом – шваґром.
Бурий посміхнувся – жарт йому сподобався.
– Справді, шваґром.
Та раптом вой спохмурнів.
– Тільки не надумай до сестри руки простягати. Довідаюся – повідрубую.
– Чого б то? Чим я поганий, хіба каліка чи холоп? Такий же дружинник, як і ти. Мені твоя сестра до душі припала. Давно я вже женитися надумав, а кращої за неї не знайду.
Руки у Бурого опустилися, він знизав плечима. Спочатку не знав, чи товариш жартує, чи говорить правдиво. Схоже, він не жартував.
– Ну, я не проти, хіба щоб Галка захотіла.
– Захоче. Я бачив, як вона поглядала на мене. – Сокол вишкірився, виглянув у вікно. – Якісь гості до нас.
Бурий також виглянув на вулицю крізь віконце – отвір, обтягнений плівою бугая. На подвір’я йшло двоє мужів.
– Воротичі, – промовив Бурий і поблід.
– Здорові бугаї, нам із ними не впоратися, – свиснув Сокол.
Бурий тут же підбіг до дверей, замкнув засув. Лиш він встиг це зробити, як на двері хтось натиснув. Вони не відчинилися. Тоді могутній кулак почав гримати.
– Відкривай, лякливий тхоре! – із двору почувся голос старшого із Воротичів – Ратка.
Він ще раз загримав щосили так, що благенькі двері ледь не злетіли з петель. Бурий потиху витяг меча, тоді ніж. Сокол стримав його рухом руки, прошептав:
– Я сам.
Не даючи Воротичам і справді виламати двері, Сокол відсунув одним рухом засув і вийшов із хати. Вой так раптово вигулькнув, що гості аж відступилися з несподіванки. Сокол став тут же за порогом хати, випростався. У лівій руці тримав меч у піхвах, правицею підтримував руків’я. Сокол встиг оцінити своїх супротивників: сили їм не позичати. Вони б самі могли її позичити хоч і ведмедю чи туру. Одне добре – зброї не мали, тільки коли собі висмикнули десь по дорозі.
Воротичі переглянулися.
– Хто такий?
– А хто питає? – гаркнув Сокол, спідлоба оглядаючи непроханих гостей.
– Ну, Воротичі ми.
– Чого вам тут треба, чого гримаєте в чужі двері? Чи, може, вас отець із маткою не навчили, як чуже вогнище поважати?
Гості ще раз переглянулися.
– А ти що тут робиш, у чужому вогнищі? – вишкірився Ратко.