– Не ваша справа. До Галки я приїхав, чекаю на неї. Тож ідіть геть!
– А то що, мечем потнеш?
– Як не я, то мій князь. У нього меч довгий.
Погроза князем трохи подіяла, Воротичі вже втретє переглянулися.
– Ми шукаємо Бурича, він тут має бути. Якщо знаєш, де він, то краще скажи по-доброму.
– Який ще Бурич, що йому тут робити? У тій хаті я один, і так буде!
Ратко ще більше вишкірився.
– Таки знайшла собі Галка пару. Тільки ти знай, молодче, рід її безчесний, і вона, певно, така сама. Ми не вспокоїмося, доки рід той зі світу не зведемо. Тому краще обходь ту Галку десятими дорогами.
Вставив своє і Будимир:
– Треба буде всьому Києву розказати, що Галка мужів у себе вдома приймає, ото ганьба буде! Косу їй відрізати! А того щура Бурого ми як зловимо у свої руки, то ноги повисмикуємо, руки, а на кінець голову. Хай стоїть на тичці на городі та вороння відлякує.
Він навмисно говорив голосно, щоби було чути тим, хто міг ховатися в хаті. Бурий чув все це, не витримав. Посунувши Сокола, він вийшов та став перед Воротичами.
– Не смій глузувати з мене і з мого роду. А до сестри моєї торкнешся або честь її дівочу спаплюжиш – згинеш як пес.
Ратко враз побагровів, замахнувся колом, Бурий уже тримав у руці двосічного. Між ними став Сокол.
– Не маєте до нас права, купецькі ми. Якщо хоч один волос упаде з нашої голови – князь по три шкури з вас зніме.
Нова погроза князем знову на мить стримала войовничих Воротичів: знали, яка у Ярослава тяжка рука.
– Ти не муж, а жінка, Буричу. Чого тікаєш від нас, чого ховаєшся? Ти вбив нашого брата – кров братня до помсти кличе. Звичай такий, від нього не вберегтися, не сховатися. Стань, як муж, на поєдинок чесний.
Бурий дивився на нього спідлоба.
– Не за тим я сюди прийшов.
Воротичі знали своє. Будимир пояснив:
– Кров братню треба відімстити. Кров тільки кров’ю змивається – так каже старий руський звичай. Тут битися не будемо, щоби жон та дітей не лякати. Речи, де й коли.
Сокол оглядався навколо, шукаючи, як би уникнути бою. Тут же заговорив і Ратко:
– Та чого ми так довго бесіди із ними водимо?
Тільки Сокол хотів щось відповісти Раткові, як той раптово вдарив. Ніби й легко, без замаху. Сокол тільки побачив кулак просто перед очима, а тоді світлий літній день ураз потемнів.
Він розплющив очі від болю у голові, ніби його по ній молотами били. Хтось плескав його по щоці, і Сокол навіть впізнав його – варяг Ерік.
– Ніби живий. Ти живий чи просто так очима лупаєш? – голосно запитав Ерік.
– Де Бурий?
Перемагаючи біль, Сокол сів, голову підтримував, аби не впала з плечей. Бурий сидів посеред подвір’я – з голови текла кров, двосічний лежав поруч.
– Твоєму товаришу пощастило більше: його били колом по голові. Кулаком Ратко б’є сильніше, та й кулак не зламається, а кіл тріснув, – говорив Ерік і шкірився.
Тільки тепер Сокол зрозумів, що дурнуватий варяг кепкує з нього.
Вікінгів було біля двох десятків, мали щити, сокири і мечі. Їм вдалося відтіснити Воротичів за межі подвір’я, рятуючи Бурого і Сокола. Добре, що нагодилися, а то б Воротичі Бурого живим не лишили. Зараз Ратко і Будимир продовжували стояти подалі, Ратко все ще тримав у руках зламаний наполовину кілок.
– Ми тебе тут почекаємо. Як не прийдеш – сестра замість тебе борг платити буде! – гукнув Ратко Бурому, і вони поволі пішли геть – зараз була не їхня сила.
Бурий підвівся, затуляючи рану на голові, з якої цебеніла кров.
– Треба забиратися звідси, а то рід їхній многий – до півсотні бійців привести можуть, – сказав Соколу, ховаючи меч у піхви.
– Підете з нами, подивимося, що ви за птахи, – мав свою думку вожак варягів, Торн.
– Нє, не по дорозі нам, ви ідіть собі, а ми – в другий бік. Мені сестру треба знайти.
Сокол із Бурим уже зібралися, але варяги й не думали їх відпускати, а оточили колом.
– Сказано – з нами підете!
Усю дорогу ішли мовчки.
– Куди нас ведете? – тільки спитав Сокол.
– До терема.
Варяги привели їх не до терема, а просто до порубу. Торн власноручно відпер двері.
– Заходьте. Можете спати на соломі, м’яса й води вам подадуть.
– Зажди, варяжине, ти що, хочеш нас до темниці кинути? – обурився Сокол.
– Не маєш до нас права, тобі князь… – почав було Бурий, однак Торн перервав його:
– Чи ви купецькі, чи послухи – я буду знати. Якщо не збрехали, то відпустимо.
Сокол ще хотів сперечатися, та Бурий першим переступив поріг порубу. Йому неприємна була вся ця історія, він не хотів розголосу. Гнітило те, що вони не змогли виконати наказ Середича і поговорити із Дашком. Справді, по – дурному вийшло, не знати, чи Середич і Мстислав вибачать їм колись таку ганьбу.