У порубі було прохолодно, навіть сиро. Пахло гнилою соломою й цвіллю. Крім них, тут не було нікого, хоча поруб був досить широкий і тут могло вміститися багато мужів. Сокол підійшов до маленького віконця, через яке до темниці вривалося свіже повітря, підтягнувся, почав визирати з нього. Бурий розлігся на соломі, заплющив повіки. Втомлене дорогою і пригодами тіло хотіло спати, розум літав там, на Подолі, біля сестри.
Як і обіцяв Торн, їм принесли води, чорного хліба та печеного м’яса. Вої взялися за вечерю, адже риба, яку їли у Галки, вже давно у животах перемололася. Трохи наситившись, Бурий знову ліг на солому, Сокол присів під стіною біля вікна. Тоді встав, підійшов до Бурого, заговорив тихо, щоб ніхто не міг підслухати:
– Хтось навмисне наслав на нас Воротичів.
Бурий розліпив одну повіку, поглянув на товариша і тут же заплющився знову.
– Нас могли бачити дорогою, впізнати мене, – відповів Бурий із напівдрімоти. На відміну від Сокола, вечеря стала хилити воя не до роздумів, а до сну.
Обидва трохи помовчали.
– Може, твоя Галка? Ну, бовкнула комусь, хтось передав…
– Нє, – заперечив Бурий. – Так швидко б не донесли. Та й Галка не така, вона за мене горою.
Знову запала мовчанка, тільки на той раз її порушив Бурий:
– Хіба що хтось із наших навів…
Сокол поглянув на нього зверху вниз.
– Що таке кажеш, кому це треба? Та й самі мужі у сольстві – нема бабів балакучих.
– Зате може бути ворог. Може бути послух Ярославів. Давно вже рекли, що Кульгавий своїх послухів посилає до всіх князів, навіть до посадників. Кількох упіймали. Певна річ, що й коло нашого князя Мстислава така гадина крутиться. Він і серед нас може бути…
Бурий уже мав очі розплющені. Він поглянув на Сокола. Той замотав незгідно головою.
– Цур тобі та пек. Що таке речеш?! Хто ж би міг це бути? Середич? Навряд. Турик, Лука, Волос? Вони прості дружинники, з малих літ при Мстиславові. Лишається… Вадим.
Вони поглянули один на одного.
– А що, цей купець і може бути очима та вухами Ярослава. Сам він із Новгорода, як і князь… Він підслухав усі наші розмови і передав їх Кульгавому! А ще печенігів на нас навів.
Сли дивилися один на одного – цей колючий здогад різонув мов ножем. Знову заговорив Сокол:
– Дивно. Я думав, що Середич його на оці має.
– Вадим – хитрий лис. – Розправив бороду у задумі Бурий. – Руку даю: печенігів він наслав. Я добре знаю бусурманів – вони ніколи не нападуть на купців із ханською хусткою. А тут…
Вони говорили упівголоса. Намагалися згадати ще щось дивне у поведінці купця, і такі спогади випливали один за одним.
Так, за розмовою, і закінчився день. Обоє дружинників поснули втомлені. Цієї ночі могли спати спокійно – у княжому порубі вперше за стільки днів дороги почувалися у повній безпеці.
Сон був тяжкий, бо ночі стояли теплі, на зіпрілій соломі спати душно. Сокол прокинувся із першими промінцями сонця. Бурий ще хропів. Хотілося подихати чимось свіжішим, ніж затхлий дух порубу. Добре, що голова перестала боліти.
Сокол підійшов до віконця, знову підтягнувся і визирнув із нього. Свіже повітря немов ударило кулаком йому по обличчю. Трохи задурманений ним, молодець ще раз вдихнув на повні груди. Він дивився, як гарно сходить сонечко з-за Київських пагорбів. У нього вдома також сонце сходить гарно. Скільки ж він зустрів отак світанків у пущах північних, вистежуючи диких звірів.
Сокол був мисливцем із діда-прадіда. У роді його були і слов’яни, і поморяни, і меря, і печора. І звався він тоді по-іншому, бо прізвисько Сокол дістав уже тут, на Русі. Батько вчив його бродити густими лісами у пошуку звіриних слідів, учив стріляти з лука та орудувати мисливським ножем, вчив виживати у пущі, проводячи там іноді цілі місяці. Часто полював молодий Сокол на оленя, кабана, лося, приносив додому багату здобич, і коли батько постарівся й помер, то достойно замінив його, годуючи родину. Бувало, ходив молодий мисливець і на ведмедя. Та найбільше любив полювати хлопець на маленьких звірків. Купці дорого скуповували їх дорогоцінне хутро, а вдвічі платили, якщо воно було неушкоджене стрілою. Сокол бив із лука не те що в голову – цілив в око. Скільки ж то кун та рудих лисів він поцілив. Бувало, ходили на північ, у верхів’я Печори, і приносили звідти шкурки соболів. Усю здобич віддавав посаднику, залишаючи собі лиш дещицю, але тим не переймався: головне – родина мала що їсти. Там, на півночі, земля не така добра, як тут, у Києві. Там вона так не дбає про своїх дітей.