– Воротичі мою кров зачули, пильнувати будуть, – відповів Бурий.
Запала мовчанка. Мовив Лука:
– Треба послати Середича до князя, аби дав дозвіл і гриднів.
Із цим не погодився Волос:
– Хіба ж вона холопка князева, аби дозвіл у Ярослава брати? Підемо й заберемо самі.
При тих словах Волос підвівся, взяв у руки свого топірця і причепив його до пояса. Бурий і Сокол також схопилися, навіть Турик підвівся, показуючи свою готовність іти з товаришами.
– Ти з нами, сотнику? – запитав Сокол у Луки.
– Піду, – відповів Лука. – Тільки ти, Бурий, лишися тута. Сестру самі заберемо, а ти тільки розізлиш тих Воротичів.
Це було слушне зауваження. Бурий поглянув на Волоса, і той ствердно кивнув.
Підперезані мечами, Волос, Сокол, Лука і Турик вийшли з терема і рушили геть із подвір’я. Тут їх зупинив Середич, який виринув невідомо звідки.
– Куди ви йдете?
– На Поділ. Я женитися надумав – невісту треба умикнути, – спробував жартом відбутися Сокол, та Середич розізлився гірше недавньої грози.
– Я тобі, невігласе, зараз голову умикну! Ви що, зовсім показилися?!
– Не лякайся, боярине, ми все тихо зробимо: заберемо Бурого сестру – і відразу назад, – заспокоїв Середича Волос.
Тільки той не заспокоївся.
– Вас же ті Воротичі на шмаття порубають!
– Ми також мечі взяли.
Боярин тільки застогнав. Він оглядався по сторонах, ніби так легше було придумати, що йому робити.
– Добре, чорт би вас забрав, піду з вами, а то біди мені нової наробите. Де Бурий?
– Тут лишили, – відповів Волос.
– Добре, – видихнув Середич.
На Поділ спустилися швидко, Сокол добре пам’ятав, як дійти до Галчиної оселі.
– Ото дім її, – показав, і всі гуртом рушили на подвір’я.
Сокол ішов першим, оглядаючись по сторонах, чи не видно Воротичів. Раптом став, як вкопаний – Ратко був уже тут. Він сидів собі на призьбі Галчиної хати, не звертав ніякої уваги на прибулих, а бавився із малим хлопчиком років п’яти. Видно, малий вирішив поборотися зі здоровилом і пер на нього з усіх свої дитячих сил, та Ратко тільки посміхався, змагаючись із ним лівою рукою. Отроча також було з Воротичів, бо все впертіше й нахабніше лізло у бійку, аж почервонівши і стогнучи. Ці старання малого все більше тішили Ратка, і він усе ширше посміхався.
Побачивши давнього знайомого, Сокол притишив ходу, непомітно витяг з-за пояса ніж, сховав за спиною.
– Тепер ти будеш землю гризти, – пригрозив потиху.
Ці приготування зауважив Середич, схопив Сокола за рукав.
– Не смій.
Ратко з малим побачили їх, перестали боротися.
– О, по нашу Галочку женишок прийшов, сватів привів. Ну що, женишок, голова не болить? Ти вже звиняй, що мені під гарячу руку попав, на другий раз знатимеш, як у справи чужі лізти.
Сокол стиснув у ріці ножа і кинувся на Воротича, та його знову зупинив Середич, ставши між Соколом і Ратком.
– Де дівка? – спитав боярин.
Ратко посміхнувся.
– Дівки шукаєш? Застарий єси трохи для дівок.
Це було досить дотепно, так що Лука мимоволі посміхнувся. Середич мовив стримано:
– Ти б встав, коли боярин рече до тебе.
Ратко примружився, але так і не підвівся.
– Чи я знаю, хто ти? По вдяганці не скажеш, що боярин.
– Повір на слово, а то мечами сікти накажу!
Це вже була погроза. Ратко спохмурнів, підвівся тяжко. Враз перед Середичем наче гора виросла: був Раткові по груди. Воротич спирався на довгу сулицю, а за поясом мав бойовий топір.
– Біжи-но, малий, та гукни дядьків, – попросив Ратко отрока – і хлоп’я побігло на диво швидко поміж мазанками, ніби заєць, а не дитина.
– Іще раз питаю: де є сестра Бурого? – насідав Середич.
– Тут я! – враз почулося з хати: Воротич зачинив Галку там. – Тікайте звідси, вони зараз прийдуть, їх багато! Біжіть, це пастка!
Крик дівки обірвав могутній удар кулаком у двері. Це гримнув Ратко. З несподіванки Галка скрикнула і затихла. Сокол рушив до дверей, але Воротич підхопив списа і загнав його на півліктя у землю просто перед ногами молодця. Сокол зупинився.
– Нехай прийде Бурич, чи Бурий, як його самі величаєте, тоді віддам Галку, – спокійно сказав Воротич.
– Ти, безумче, не відаєш, із ким справу маєш. Я єсмь боярин Середич, ми під рукою князя Мстислава Тмутараканського ходимо. Як смієш на дорозі нам стати?
Воротич знизав плечима.
– Нема мені діла до князя вашого – свого маю.
– На меч лізеш? – насідав далі Середич, тільки його слова не робили на Ратка дуже великого враження.