– Такоже меча маю. Ти мені скажи ліпше, боярине, чого це князь тмутараканський убійників коло себе збирає?
– А то є не твоя справа! Востаннє питаю: сам із дороги зійдеш чи відтягти?
Це була нова погроза. Ратко відходити не збирався, тільки поклав руку на обух сокири, а другою взявся за списа. Запахло смаленим.
– По одному підходити будете чи всі гуртом? – спокійно запитав Воротич.
Сли й собі взялися за мечі, та виймати їх не поспішали. Лука враз побачив, як із боку торжища один за одним почали виходити озброєні люди, а попереду біг малий та показував дорогу. Не треба бути розумним, аби відразу впізнати Воротичів. Вони йшли потоком, озброєні щитами, мечами і сокирами. Лука оцінив на око: десь із чотири десятка мужів, і всі здорові, як ведмеді.
– Ну? – чи то запитав, чи пригрозив Ратко, але на нього ніхто вже не зважав, усі повернулися лицем до нової загрози.
Очевидно, Воротичі десь засіли собі, бенкетували й чекали сигналу від Ратка, бо так швидко не могли б зібратися. Лука подивився на Середича, даючи зрозуміти, що у разі сутички їм ніяк не вистояти. Сам Ратко двох-трьох покладе, а тут їх он скільки суне! Попереду крокував Будимир – такий же, як брат, тільки черево набагато більше. Він першим прибув на місце, сапаючи.
– Що тут таке? Хто посмів? Ви чи що? Зараз я вам тут усім голови повідриваю! – Будимир і справді був готовий виконати свою погрозу.
Здоровань уже рушив до Сокола, той тут же вхопив у руки лук і напнув тятиву, наставивши наконечник стріли богатирю просто в око.
– Доста! – гаркнув Середич і вийшов уперед. Він не дивився на Будимира, а звернувся до інших: – Хто старший?
За хвилю з гурту вийшов муж, роками старший за Середича.
– А хто питає?
– Боярин Середич єсмь.
– Із деревлянських чи як?
– Із Мстиславових. Чув про такого?
Старший із Воротичів знизав плечима.
– Хто ж не чув? Я єсмь Овсій Воротич, отець Ратка і Будимира. Чого ж вам тут треба?
– А вам чого? Якого чорта дівку у хаті закрили, що, зовсім озвіріли?
На таке звинувачення Воротичі загули. Старший лишався спокійним, він не хотів заводити ворожнечі із Мстиславом та його боярами.
– Ти, боярине, у справи кровні не лізь. Бурич убив мого молодшого сина, і тепер ми маємо його вбити. А Галку не рушимо – вона жона і непотрібна є.
Середич відчув, що старший із Воротичів не такий войовничий, як молоді, його можна було б іще нагнути.
– Ти що, не розумієш? Геть розум протратили? Ще раз кажу тобі, що ми є люди Мстиславові, і як тільки когось зачепите – наш князь до лаби вас повирізує! А тепер накажи тому бикові, аби відійшов із дороги. Ми заберемо дівку і собі підемо, а ви розходьтеся звідки прийшли!
Воротичі знов загомоніли.
– Неню, – пробасив Будимир. – Та як він сміє так говорити до нас? Я не подивлюся, що він боярин – як гахну кулаком межи очі – аж шкура на чолі трісне!
Воротичам така пропозиція дуже сподобалася, але Овсій махнув рукою, аби затихли.
– Ти, боярине, вашим князем нас не лякай. Ми і свого не дуже боїмося, а вашого то й поготів. Скажіть Буричу, нехай сам прийде, нехай покаже, що він муже є, а не полохливий заєць. Ідіть собі – ми вас не рушимо, але і Галки не віддамо.
– Без неї і з місця не зрушу! – втрутився в розмову Сокол та відразу затих, як тільки Середич із докором поглянув на нього. Сам же боярин сказав:
– Не дасте по-доброму – по-злому зробимо. Зараз я піду до Ярослава і повернуся із сотнею гриднів. Поглянемо, як тоді заспіваєте.
Старший посміхнувся.
– Тоді ми Галку заберемо – скоріше вуха свої побачите, ніж її. Ми і землю отчу готові покинути, але честь свого роду захистимо.
Схоже було, що розмова уже себе вичерпала. Середич їжився, пробував іще грозити Воротичам, але ті погрози діяли все менше. Коли Середич зовсім затих, почав говорити Лука:
– Ну що ж, нема більше про що говорити. Пішли, боярине, розкажемо усе Ярославові. І ви, Воротичі, розходіться. Знайте, ми вам Бурого і так не віддамо, бо то буде вбивство, а не мста. І напасти на нас не можете, бо ми сли є. Як маєте таку велику хіть, то тримайте собі дівку, як Змій тримав Царівну: у вежі або в норі.
Ті спокійні слова мали свій толк, Воротичі задумалися.
– Тоді ми її вб’ємо! – гаркнув Будимир, побачивши, що батько вагається.
– Ну що ти говориш таке, чоловіче Божий? Ви ж є русини, а не печеніги. Давайте по-людськи зробимо. – Лука кивнув на Сокола. – Оцей добрий молодець із Галкою женитися хоче, тож і так умикне, аби мав живот свій покласти. Аби не мучити діву і доброго молодця, дамо вам виру за Галку і розійдемося. А як Бог захоче, щоби Бурого кров пролилася, – стежки ваші колись перетнуться.