Він сказав це і враз пожалів. Каяла мовила:
– Карабай був мені мужем, я любила його.
– Любила, бо мусила.
– Любила – бо любила. Мої батьки і боги мого роду віддали мене йому, і так мало бути. Ти не думай, він не був поганим. Просто трохи іншим за тебе.
Запала мовчанка. Ці слова розбурхали цілу бурю в душі Луки, але він стримувався, не видав своїх відчуттів. Заговорила знову Каяла:
– Хіба ж я не гарна для тебе?
– Чого ж нє – гарна.
– Тоді чого не хочеш лягти зо мною? Гидуєш?
Лука поглянув на неї, погляди їх зустрілися. На нього дивилася жінка. Лука усміхнувся.
– Мала ще єси. Мені жінки подобаються трохи старші. Тобі рости ще треба, а вже потім про мужів думати.
Каяла не вірила.
– Карабаєві було добре зі мною. Наші звичаї…
Враз Лука зірвався на ноги.
– Поганські то звичаї, і час їх тобі забувати. Нас Господь по-іншому навчає. Ти ж пам’ятаєш, як я тобі вірші зі Святого Письма рік?
– Пам’ятаю. Все зрозуміла, бо ти мені розтлумачив. Тільки повторити не зможу, а лиш своїми словами.
– Бог тебе зрозуміє. Молися щиро – і він почує твою молитву. Як прибудемо до Тмутаракані – навчу тебе читати. Тоді зможеш не тільки говорити до Бога, а й чути, бо він ректиме до тебе через Святі Писання. А вже потім і про мужа думай…
Вона схилила голову.
– Як накажеш, так і буде.
Лука тільки зітхнув важко і покрутив головою.
Ярослав
Відколи Ярослав вокняжився, він ніколи не проводив багато часу в Києві, тому справ тут завжди збиралося багато. Та й справи ті були тяжкими, такими ж, як і слова та погляди київських старців-бояр. Це в землях північних, навіть у Новгороді, можна рубати з плеча, а тут, у Києві, треба було обмірковувати не тільки кожне своє діло, а й слово. І на кожне слово князя у клятих старців знаходиться чим відповісти, чим заперечити. На початках, як тільки прийшов сюди, Ярославові здавалося, що вони насміхаються з нього. Тепер уже трохи звик. Він показав Київській горі, який із нього князь, і боярство принишкло. Колись так само тихо при батькові сиділи…
Знову Ярослав згадав про батька – Володимир і на тому світі продовжує переслідувати його.
За тими думками князь і незчувся, як прийшов вечір.
– Де столи накривати: в теремі чи в дворищі? – запитав тивун, нагадуючи про учту.
– Ліпше у дворищі – душно в теремі.
Тивун уже обернувся, аби йти, як раптом зупинився.
– Сли Мстиславові нині з Воротичами зчепилися.
Ярослав рвучко озирнувся й тяжко поглянув на тивуна, той поспішив доказати:
– На щастя, не вбили нікого – мирно розійшлися.
– Хто почав?
Тивун знизав плечима, не знаючи що казати.
– Речи, як є! – наказав князь.
– Мстиславові на Поділ пішли, аби забрати сестру Бурича. А там Воротичі.
– Вони посміли зачепити слів? – Голос князя був тихий, але гніву в ньому було більше, ніж у ричанні пораненого ведмедя.
– Та нє. Вони просто Галку замкнули і не відпускали. Мусили Воротичам виру давати. На тому і розійшлися.
Князь зітхнув із полегшенням – хоч на тому спасибі. Він знову занурився у свої думи, не зауваживши, як вийшов із терема тивун. «Щось задумав мій молодший брат», – не виходило в нього з голови. Ярослав знав уже і про письмо Судислава, і про сіверських бояр, і про Дашка. Не хоче брат засиджуватися у своїй Тмутаракані, та й не диво: он яка многа земля руська, земля батька його і діда. Добре, що хоч досі тихо сидів, що стримали бояри тмутараканські цього буй-тура. Мирослав, Вуй… То були мудрі мужі, на плечі їхні міг спертися і князь тмутараканський, і київський. Що без них буде робити Мстислав, чи буде сидіти далі, чи послухає лихих намов? Багато буде залежати від сольства, від того, що розкаже старий деревлянський лис Середич. Хоча на нього надії мало: лис лисом. От Лука – інша справа. Два літа тому отець його приходив із сольством до Києва, мудрим був мужем, Царство йому Небесне. Треба буде із сином поговорити, аби можна було на Луку спертися, а мати хоч якісь надійні плечі у Тмутаракані.
Князь підвівся, пройшовся по світлиці і виглянув у вікно. Там челядники накривали столи, бігали, метушилися. Добре свою роботу робить тивун.
А як вийде все-таки Мстислав? Що, коли не всидить, не втримають? Брат не захоче йти в Муром: тоді не захотів і тепер не піде. І в Тмутаракані не лишиться. Треба буде тому буй-турові трохи роги пообламувати, аби нову котору не приніс. Треба задурити сольство, дати добрі подарунки, викупити собі час у Мстислава. Доки він буде чухати потилицю – Ярослав придушить Суздаль, що так невчасно піднялася, а тоді і з Мстиславом можна помірятися, у кого довший… меч.