Князь доплив десь до середини моря своїх думок, як у світлицю знову завітав тивун.
– Там прийшли Мстиславові, просяться до тебе, княже.
«Про вовка промовка», – подумав Ярослав, а вголос мовив:
– Нехай заходять.
Поріг світлиці знову переступили Середич і Лука. Поклонилися.
– Здрастуй, великий княже, дозволь слово мовити.
– Що ж, мовте, раз прийшли. Тільки сядьте отут, на лаві. У ногах нема правди: в законі вона й у вірі.
Сли перезирнулися, підійшли і присіли.
– Що у вас сталося, образив, може, хто?
– Нє, великий княже, спитатися прийшли.
– Що ж, питайте.
– Завтра домів хочемо вертати, тож питаємо дозволу в тебе.
Їх би ще затримати в Києві хоч на місяць, хоч на сімницю. Тільки як? У поруб кинути чи що?
– Не хочете в гостині лишитися у князя київського?
Вони знову переглянулися.
– Ми б лишилися, тільки Мстислав там дожидає… – спробував заперечити Середич.
– То й що? Он нехай Лука вертається з іншими воями до Тмутаракані, розкаже Мстиславові все, що бачив і чув тута. Ти ж, боярине, зі мною підеш, поглянеш, як Суздаль примучувати буду, як кров’ю котору гаситиму. А вже тоді, після усіх трудів ратних, відпочинемо та ще раз поговоримо із боярством нашим, може, і випитаємо для вашого Мстислава яке князівство.
Це був новий поворот, і сли такого не сподівалися – князь побачив це. Середич скривився, ніби часнику йому в рот напхали. Що ж тепер скаже деревлянський лис?
– До Тмутаракані, княже, ближче, ніж до Суздалі. Те, що котору ти гасити вмієш, – і так всі знають, тож показувати братові силу свою не мусиш. Маєш свої справи, великий княже, а у нас такоже свої справи суть: із касогами рать маємо. Поб’ємо їх із Божою поміччю, а тоді знов до тебе прийдемо. А ти ж, великий княже, подумай, порадься з боярами своїми. Час ще є.
Ярослав якось призабув про касогів. Справді, разом зі всім іншим послух передавав, що Мстислав у похід на своїх сусідів збирається, так що час у князя київського ще буде. Головне, аби Суздаль довго не борсалася.
– Як хочеш, боярине, затримувати тебе не смію. Передавайте від мене любов братові моєму, а ще дар цінний. Це книга – Святе Письмо.
Товста книга лежала на підніжку, князь любив читати її останнім часом. Читав настоячи – інакше просто не смів. Він поцілував книгу, власноручно обережно загорнув у шовк, передав Середичу. Той прийняв із поклоном.
– Дам вам супровід – три десятки воїв, вони проведуть вас до землі сіверської – далі вже самі. Кланяйтеся братові, кажіть, аби в гостину до Києва прибув. Ми ж із Мстиславом росли разом, а не виділися вже стільки літ, все через сольства говоримо. Чуєте: нехай приїде до старшого брата – в чотири ока всі справи свої вирішимо.
Сли поклонилися ще раз, а тоді вийшли.
Ярослав присів – ноги знову почали боліти. Знову пірнув у тяжкі свої думи. Ех, тяжко сісти на стіл великокняжий, а ще тяжче всидіти на ньому. Що ж він має, великий князь київський? Має двох братів, яким затісно в наділах їхніх старих. Заздрять вони йому, собі по кусню відірвати хочуть. А ще є жона Інгігерда з варягами: однаково холодні і горді. Так, вікінги – вої непереможні, але і свавільні надто, така ж і Ірина. Є Київ із його боярами, які, наче норовливі коні, не хочуть господарю коритися, так і норовлять узду скинути. Їм аби віча скликати, радитися та князями перекидувати, мов іграшками. Є племена різні, як-от деревляни, що одвічно пеклом на Київ дихають. Он Середич із роду деревлянського, говорить ніби покірно, а очі, як у вовка, світяться, так би і з’їв. Новгород є. Мужі новгородські допомогли Ярославові на столі отчому сісти, тепер же вимагають прав безмежних для свого города. Хочуть, аби Коснятина рід там правив довіку. Є землі дрімучі, як-от суздальська. Там волхви досі силу велику мають, людей простих проти Бога і князя намовляють. Один бунт за іншим гасити доводиться. От що має великий князь київський. Його жаліти треба, а не заздрити йому. Тільки, крім матері, його ніхто ніколи не жалів, навіть рідний отець. Великому князеві Володимиру було не до сина-каліки, мав справ державних много. А інші просто сміялися… Та син-каліка таки зіп’явся на ноги. Ну, і хто тепер сміється?
Князь стрепенувся, відганяючи від себе такі думи: коли ноги отак боліли, як нині, то чорні спогади завше лізли в голову. Він оглянувся: двері відчинилися, тільки на той раз зайшов не тивун, а малий Ізяслав. Отроча було вдягнене у довгу льолю, підійшло до вітця, чалапаючи по долівці босими ногами.