– Як було, то надто давно, коли не княжив іще тута мій дід і дід мого діда!
Тепер навіть старий Каніцар не посмів заперечити князю. Ярослав заспокоївся.
– Вірна моя дружино! Беріть у руки кубки та братини, і випиймо за землю руську! – закликав він і першим взявся за кубок.
За ним потяглися й інші: усі знали суворий норов свого князя – за те й поважали.
Пир продовжувався. Гості говорили ще голосніше, обіймалися й співали разом пісень, до справ державних, княжих, більше не пхалися. Особливо розійшлися варяги. Вони вигукували здравниці, п’ючи вже не до князя, а до свого воєводи, хизуючись власними доблестю і славою. Вони нахвалялися, що нема у світі кращих воїв за них. Хтось із бояр намагався їм заперечити, та ці спроби були слабі й кволі – тонули у морі варязьких вигуків.
Торн пив до своїх.
– Здавна так було, що князі руські не могли обійтися без славного меча вікінгів. Ми були тут, у Києві, і з Олегом, і з Ігорем, і зі Святославом. Посадили ми колись на стіл Володимира, а тепер і сина його. І не треба нам за те ні почестей, ні шани. Бо наші шана й слава у боях здобуті, і ніхто не посміє стати супроти нас. Нам аби вина побільше та повну калиту із гривнами!
Із такого жарту варяги зареготали, дружно випили. Ярослав розумів ті натяки, і справа була не тільки в грошах, які змушений платити їм князь за службу.
– Боротися хочу! – раптом ламано по-руськи гукнув здоровенний варяг. – Виходь, руси!
Ця думка сподобалася п’яним вікінгам, і вони загули. Розпалені медом русичі і собі почали підійматися, посунули столи і лави. Ярослав не перечив: на те й пир. Навіть борець знайшовся, готовий стати проти велетня – варяга. Обидва пороздягалися до пояса, пішли один на одного, силкуючись кинути супротивника на землю.
– Вали його, Богуславе!
– Не дайся, не дайся, Олафе.
Раптом варяг обхопив русина за пояс, почав підіймати догори. Богуслав пручався, однак ноги його вже бовталися у повітрі. Ще мить, і варяг вергнув його з усієї сили об землю.
Враз знялося страшне ревище, схоже на рик дикого звіра, перемішаний із вовчим виттям. Це так раділи перемозі свого варяги. Вони кинулися до Олафа, почали обіймати його, вигукувати. Русичі мовчали. Богуслав піднявся із землі, тримаючись за забитий бік, кашляв.
– Воротичів треба було закликати. Ратко би тому Олафу швидко роги скрутив, – говорив хтось із бояр.
Тут у коло вийшов Ерік. Варяги тут же зрозуміли, що зараз готується, загукали знову.
– Навкулачки! Хто на кулаки вийде проти нашого вікінга? Гей, руси, виставляйте свого бійця!
Однак бояри й руські дружинники тільки переглядалися між собою. Дехто з них уже колись спробував Ерікових кулаків, і їм більше не хотілося.
– Ну ж, русичі, виходь, хто сміливіший. Ви є мужі чи жони? Виходь, кому зубів своїх не шкода, кому треба полатати боки! – гукав Торн, насміхаючись.
Кілька старших дружинників поривалися виступити в бій із чваньком, та їх стримали – негоже було старшинам битися навкулачки із простим гриднем, тож Ерік міг лишитися без супротивника. Він кидався по колу, як вовк по кошарі, і тут погляд його спинився на Мстиславових слах.
– Гей, ви, тмутараканці Мстиславові! Нахвалялися нині, що з князя вашого войовник великий! Але чи з вас воїни добрі, чи тхорі лякливі? Виходь сюди, котрий із вас дужчий!
Середич ще гірше зблід: довелось йому немало образ нині вислухати, і очі старого палали гнівом. То недобре є.
– Не смій, варяжине, займати слів! Ще раз зачепиш – велю батогами бити, і не подивлюся на твої старі заслуги.
Це було сказано Ярославом тихо, але у тих словах була така сила, що варяг відразу піджав хвоста. Натомість мовив Торн:
– Хто ж би посмів ображати людей твого брата, великий княже? Та зараз вони пирують разом із нами і суть не лише слами, але й мужами. Тож якщо мають що сказати нашому воїну – нехай вийдуть і скажуть, а коли лячно їм – то поб’ємо когось другого.
Варяги зареготали. Князь поглянув на слів, він побачив, як сіпнувся Лука, та йому руку на плече поклав інший воїн. Як дізнався князь пізніше, воїна того звали Волосом. Він скинув сорочку і вийшов мовчки у коло. Ярослав придивився до нього – був молодий, але доброго воя в нім впізнати було відразу, он скільки рубців на тілі.
Волос був спокійним. Він і не думав встрявати у ту суперечку варягів із русами, адже тут було повно київських дружинників і гостю пхатися було не обов’язково. Однак зараз зачепили його, а образ, та ще привселюдних, молодий вой дарувати не збирався.
Ерік показав йому свої кулачиська.
– Підходь, русине, почастую ось такими пирогами.