Варяги зареготали, вигукували на підтримку свого бійця.
– Дай йому, Волосе! – крикнув Лука.
– Покажи варяжину руську силу! – знайшовся Середич.
Кияни, почувши ймення молодого дружинника, також загукали:
– Волос, Волос!
Вони стали один навпроти одного, Ерік стиснув кулаки, Волос стояв спокійно, на перший погляд навіть розслаблено.
– Зараз ми подивимося, якого кольору твоя кров, русине.
Ерік підскочив і вдарив кулаком. Русич відхилився. Ступив крок вбік, ніби тікаючи від удару, натомість сам лівою рукою проїхався по ребрах вікінга. Той аж завив із болю, аж дихання йому перехопило. Тут би Волосові і добити зухвальця, але він завагався і втратив свою можливість. Ерік зрозумів, що перед ним хороший боєць і з ним легко не буде. Присутні русичі закричали радісно, побачивши першу перемогу свого. Знялася буря вигуків.
Досвідченого у бійках варяга так легко не візьмеш. Ерік знову посунув на Волоса, та цього разу був уважнішим, знов пішли удари, блокування та спритні відхилення. Ерік добре умів тримати удари, Волосів кулак ще кілька разів дістав варяга по торсу, вікінг стогнав, та не здавався. На відміну від русича, Ерік цілив тільки в голову, та поки що поцілити не міг.
– Не гарячкуй! По ногах бий! – крикнув товаришу Торн по-варязьки, аби ніхто не зрозумів.
Ерік кивнув на знак згоди, знову пішов на супротивника. Він двічі махнув кулаками абияк, відвертаючи увагу, а тоді вдарив своєю ногою по нозі Волоса. Русич втратив рівновагу і саме тоді отримав удар у підборіддя.
Волос заточився, впав. Присутні аж охнули. Ерік закричав дико, а тоді гукнув:
– Ліпше не вставай, а то заб’ю на смерть!
Волос встав, струснув головою. Ерік бачив, що супротивнику трохи забило памороки, тому тут же кинувся добивати, як і пообіцяв. Волос же, хоч і зазнав сильного удару, та не втратив ясності розуму. Він викрутився з-під хурделиці ударів варяга. Це розлютило Еріка, і він знову кинувся в атаку, і тут же пропустив удар ногою в живіт, а тоді відразу тою ж ногою з льоту у вухо. Від удару по голові Еріка відкинуло вбік, просто на варягів. Торн підхопив товариша, тому світ пішов обертом.
Знову радісний крик із десятків руських горлянок. Волос витер кров із розбитих уст.
– Вставай! – знову наказав товаришеві варязькою Торн.
Трохи прийшовши до тями, Ерік встав. Йому було не досить. Страшно заревівши, він знову кинувся у бій. Волос заблокував його удари і вдарив сам. Ерік не впав, а відповів, цього разу діставши русича. Від напруги й ударів обидва вої втратили силу й тепер молотили п’ястунками один одного, доки хтось із них не впаде. Всі навколо кричали, підтримуючи кожен свого бійця. Ярослав же думав. Це ніби знак був йому, котрий підтвердив думку князя: «Якщо Мстислав вийде – варягів на нього нашлю. А там подивимося, чия буде зверху».
Раптом Волос заблокував удар Еріка і сам вдарив. Ерік вистояв, але відповісти вже не міг. Був увесь заюшений кров’ю, очі заверталися. Волос вдарив ще раз, і ще, знову здійняв кулак, але вже не було кого бити. Варяг хитнувся і впав навзнак.
Настала мертва тиша. Варяг не підводився. Сам Торн підбіг до нього, почав бити по щоках, хтось подав води. Ерік розплющив повіки і тут же знову їх затулив. Все, що зумів із себе видушити, – це прокляття. Хтось із русичів поглянув на Еріка з-за широкої Торнової спини.
– Жити буде. На варягах добре заростає! – гукнув муж, і всі навколо русичі закричали переможний клич.
Навіть сам князь не стримався, підійшов до Волоса, обняв його, тоді зняв із шиї золоту гривну й кинув йому на шию. Нехай знають Мстиславові, як поважає їх Київ.
Русичі святкували перемогу, страшно раділи й вигукували. Тут підвівся Торн. Ерік поволі приходив до тями, Торн же кипів. Видно, що поразка товариша сильно зачепила себелюбство варяга. Він поглянув на князя, підняв угору руку – знак, що хоче говорити. Всі притихли.
– Ви, русичі, радієте, як малі діти. Вам вдалося побити вікінга в кулачному бою, та це є розвага для малих хлопчаків. Мужі мають змагатися на мечах, щоби показати, хто справді сильніший. Вам ніколи не пересилити вікінга з мечем у руці, кожен вікінг вартує двох, а то й трьох руських воїв. І кому, як не тобі, княже, знати про це. Бо то ми, вікінги, посадили тебе на столі отчому. По наших мечах і щитах ти пройшов і сів на ньому. Речи, княже, чи маєш дружинника, гідного стати зі мною на бій!
При тих словах він одним рухом висмикнув із піхов двосічного. Ярослав спаленів від такої образи. Раптом також добув меча.
– Може, ти, Торне, ще й мене на двобій закличеш?
Такого варяг не сподівався, відступив. Та меча в піхви не поспішав ховати. Ярослав же сховав – не личило князю. Він не знав, що йому говорити, пройшовся очима по руських боярах – проти Торна ніхто ставати не хотів. Треба було якось виходити з того становища, а то забави мужів могли зайти надто далеко.