– Що за дурниці верзеш, сотнику! Пощо радитися? Он дорогу маєш, вона нас до Нежиня заведе, а там вже спитаємо.
– Не про ту дорогу речу. Не за тим нас Мстислав до Києва посилав, аби верталисьмо додому з порожніми руками. Мусимо піти ще раз до Києва і волю княжу виконати.
Якби навіть зараз у синьому-пресиньому небі вдарив грім, то він не зробив би такого враження, як слова Луки. Сли спочатку переглянулися між собою, тоді дружно вперлися поглядами в сотника. Бурий зрозумів, що Лука не просто так сказав ці слова, що він щось задумав і своїм звичаєм буде стояти на тому до кінця.
– Ти, сотнику, певно, на сонці перегрівся? – стримуючи подив і лють, спокійно запитав Середич.
– Мстислав нам велів дізнатися, хто забив братів його. Хіба ж ми виконали волю князя нашого?
Середич поглянув спочатку на Вадима, що сидів поруч із Лукою, тоді й на самого сотника.
– Припни язика!
Вадим зрозумів, що ті слова стосуються саме його, підвівся.
– Піду коней попасу.
Лука стримав його, поклавши руку на плече.
– Не спіши, купче, нема вже чого від тебе критися. Ярослав і так вже знає і про слів сіверських, і про письмо Судислава, і про Дашка.
Ще раз ніби грім вдарив. У ті слова Луки тяжко було повірити, і Середич таки не повірив.
– Ти брешеш. Звідки йому знати? А може, ти сам йому розказав?
– Не я – хтось інший, – мовив спокійно Лука.
Запала мовчанка. Середич забув про свою втому, підвівся на ноги, хотів відійти, але зупинився, ніби не знав, де себе подіти.
– Тому я і кажу: доки правди не взнаємо – до Мстислава нам іти зарано. Наш князь не любить загадок, тож мусимо їх самі розгадати: хто насправді братовбивця і хто поміж нами послухом є.
Ці слова Лука говорив спокійно, ніби всіх холодною водою обливав. Це були тяжкі слова і страшні – вої мовчали, добре думаючи, що відповісти. Навіть Середич охолов від тих слів, дивився кудись удалеч, думав. Нарешті сказав:
– І що радиш, сотнику?
– Треба йти до того, хто правду може знати. До Судислава. Він листа нашому князю писав, тож його і спитаємо. А там видно буде: чи бреше він, чи нє.
Середич рукою махнув.
– Дурна в тебе мисль: нас до Судислава навіть не допустять.
– Тоді навідаємо іще того, з ким ти, боярине, вчора шептався на пиру.
Тепер усі поглянули на Середича, той спохмурнів ще більше.
– Шептався єсмь із дівками, коли молодий ще був. А на пиру у князя говорив єсмь із боярами!
– І про що-сте говорили?
– Не твоє діло, – відрубав Середич.
– Ні, то наше діло, – втрутився у розмову Сокол.
Середич побачив, що його заганяють у глухий кут, та здаватися не хотів.
– А про що на пирі говорять? Про лови, про дівок, про господарство і старі раті.
– Про таке говорять за столом, не криючись. А ви з Каніцаром шепталися, ховаючись від інших, я добре видів, – сказав Лука.
– Я також видів! – гукнув Сокол.
Середич ще більше зіщулився. Вадим підвівся.
– Піду я таки до коней.
Середич почекав, доки купець відійде далі, тоді сказав:
– Говорив, і що? Це він, Каніцар, мені оповів, як знахабніли варяги, а разом із ними новгородці, полочани і суздальці, як пхаються у справи княжі, чуючи за собою руку Ірини. Через них у Києві нікому життя нема – ні боярам, ні дружині, ні смердам.
– Про Ярослава що казав? – далі питав Лука.
– Говорив, що то вельми злий чоловік. Що братів своїх він повбивав, а вину звалив на Святополка. Кульгавий спокою не буде мати, доки й Мстислава зі світу не зведе, бо братів своїх рідних боїться більше, ніж ворогів заклятих, і навіть із бусурманами готовий спілку мати, тільки щоб не впустити братів у города руські. А слова його про похід на ляхів та печенігів – лжа, аби тільки Мстислава надурити. Бо найбільше він боїться того, що молодший брат зі столу його зсадить, як і він колись свого брата.
Сли мовчали. Озвався Сокол:
– Бориса хто вбив: Святополк чи таки Ярослав?
– Боярин Каніцар вказав на Ярослава.
Це вже було цікаво.
– І поклястися може? – продовжував Сокол свій допит.
– Не знаю, не питав.
– А доказати він зможе свої слова, може, і свідків має? – поцікавився Бурий.
– Облиште мене в спокої, – розізлився Середич. – Ви що, не тямите нічого? Думаєте, Ярослав сам вбивав? Послав убійників, і вони зробили свою чорну роботу, тільки убійників тих уже нема на світі.
Середичу хотілося, аби то був уже кінець розмови, тільки Лука знову не бажав здаватися:
– А я собі думаю, що то Каніцар бреше. Він є хитрий лис, правду кажу, Бурий?