Бурому тут же захотілося відповісти: «Правду», – але раптом стримався.
– Звідки мені знати?
– Бо ти був великим чоловіком коло князя Святополка, кому ж знати, як не тобі? Хіба ж ти не знаєш правди, хто насправді вбив князя Бориса?
Бурий наїжився.
– Чого причепився, сотнику, звідки мені знати таке?!
Лука насів:
– І ти, і Каніцар були вірними Святополкові, служили йому.
– То й що? Він боярин, а я простий дружинник.
– Простого дружинника Святополк не послав би слом до печенігів.
– Яким слом?
– Не викручуйся, мені Воротичі про тебе все повідали.
– Та лжуть ті Воротичі. Вони суть вороги мої кровні.
– Тоді ти Карабая звідки знав? Мені сказала Каяла, що він ніколи не був у Києві заручником, тож збрехав ти нам. Краще розказуй все тут і зараз!
Сли не спам’яталися, як Лука зробив напад із Середича на Бурого. Бурий тримався добре, та останні слова Луки зовсім його вивели із себе. Він підхопився на ноги, був розгублений.
– Говори, що знаєш, не бійся. Що було – те минулося, винити тебе ніхто не буде. Аби тільки нашому князю далі служив вірно, – сказав Середич, підійшовши до нього.
Бурий присів знову, біля нього примостився Середич – у ногах правди нема.
– Добре, повідаю вам, що сам знаю, тільки слова мої лише для ваших вух.
– Нехай буде, – сказав Лука. – Від нас вони далі не вилетять, на то маєш наше слово.
Бурий оглянув усіх, тоді почав свою розповідь:
– Я був простим охоронцем князя Святополка. Усі так думали. Тільки князь довіряв мені вельми, любив мене за вірність, тож я знав про всі його справи. Як тільки Володимир оголосив, що замість себе на стіл буде садити Бориса, то найстарші три сини змовилися проти отця. Вони і так не любили Володимира, особливо Святополк ненавидів. Він був сином двох отців, бо Володимир вбив Ярополка і взяв собі жону його. Володимир відчував ту ненависть, від того й дав йому князівство, може, найбідніше зі всіх, – Туровське. Святополк терпів, бо сподівався стати князем київським на місце Володимира, тільки не так сталося. Отець оголосив своїм наступником Бориса. Отоді Святополк і не витримав. Він змовився найперше із Ярославом – той теж ненавидів свого батька. Далі і Святослав пристав до змови. Вони були найстаршими синами, кожен мав під собою велике князівство, кожен мав тестя-короля: Ярослав – шведського, Святополк – польського, а Святослав – мадярського. Вони вирішили не коритися Володимиру. Від Ярослава завше був на тих таємних нарадах Коснятин – посадник новгородський. Святослав посилав своїх людей – деревлян, а від Святополка йшли Каніцар і Путша. Каніцар був вірним Володимиру, однак не хотів на столі бачити Бориса. Казав, що Борис слабкодухий і не годен буде княжити над Руссю. Казав, що йому б родитися жоною або ченцем.
Бурий замовк. Усі слухали, не сміючи перебити його. Він бачив їх захоплені і здивовані погляди. Продовжив:
– Володимир щось запідозрив. Він викликав Святополка до себе, аби схопити і до порубу кинути. Ми не знали того. Спам’яталися, коли дорогою на нас напали Володимирові гридні. Святополк побачив, що йому не викрутитися, наказав мені у Поле бігти, знайти Карабая. Той гівнюх колись приїздив до Турова, вони були у дружбі і любові великій зі Святополком. Я став вириватися, по дорозі одного з Воротичів убив. Тим часом Ярослав, почувши, що полонили його брата, почав збирати дружину проти Володимира, дані Києву не дав.
Бурий знов затих, перевів подих і розповідав далі:
– Я зробив, що мені було велено, викликав орду з Поля. Задум був простий – кочівники мали пошарпати кордони руські, так щоб виманити на себе князя. Коли Володимира у стольному граді не буде, боярська змова мала випустити Святополка на волю. Задум вдався навіть ліпше, ніж сподівався Святополк: у той час помер Володимир, Борис сам пішов із дружиною у Поле. Бояри випустили із порубу Святополка, і він сів на столі своїх батьків – Ярополка й Володимира. Печеніги підступили до Переяслава, однак потім знову завернули в степ. Борис простояв на Альті, так печенігів і не побачив.
Це був ніби й кінець розповіді. Слухачі переглянулися.
– Хто ж тоді вбив Бориса?
– Звідки мені знати, я в той час був у Полі, з печенігами.
– А потім?
– Потім я хотів повернутися, але Святополк не велів: казав, що Воротичі вб’ють мене і навіть він не зможе захистити. Так я і просидів увесь час в степу з бусурманами, натерпівся від них немало. Особливо від того ірода Карабая. Коли Ярослав побив їх на Альті, той щенюк і зовсім осатанів, тож я вирішив, що більше мені з ними нема чого робити, і втік до Тмутаракані.