Це був кінець оповідання. Середич замислився:
– Тепер я знаю, чого на нас напали печеніги: Карабай упізнав тебе. То через вашу з ним «дружбу» загинули Вуй і Мирослав.
Бурий враз зблід.
– Ти що, боярине, нема тут вини моєї…
– Як же нема? – запитав Середич. – Через тебе і на Вадима ми косо дивилися, побили даремно…
Бурий відчув, що загроза все більше зависає над його головою. Він думав гарячково, як би виправдатися, але на думку нічого не спадало. Несподівано заступився Лука:
– Каяла говорила, що перед тим, як напасти, Карабай посилав до хана. Хан дав наказ – Бурий ні до чого. Тута щось інше.
– Нема нічого іншого, – підвищив голос Середич. – Бурий довго крутився поміж печенігами і так просто до Тмутаракані не прийшов. Чогось я думаю, що саме він послух.
– Чого я? – заборсався Бурий. – А може, Вадим, може, Лука, а може, і ти сам, боярине!
– Не бреши, собачий сину. Ми всі трималися купи і ніяк вістки Кульгавому не могли подати. А тебе, пса смердючого, варяги допитували. Ти знав Торна й Еріка, розказав їм і про листа, і про сіверян, і про Дашка.
Спочатку підвівся Середич, за ним відразу Бурий, а тоді всі інші. Лишався сидіти тільки Волос.
– Ти що, боярине, думай, що говориш! Братове, Богом вам клянуся… Та хіба я забирав би із собою сестру, якби був послухом? Хіба підставив би Галку під небезпеку?
– А ми тобі зараз пустимо трохи крові, – просичав Середич.
– Стримайся, боярине, – зупинив його Лука. – Усі бачили, як говорив єси сам на сам із княжим тивуном. Може, то ти послух?
Середич наїжився ще гірше.
– А ти, сотнику, сам на сам із Кульгавим говорив і також міг!.. – крикнув спересердя боярин.
– То і речу, що треба стриматися.
Слова сотника заспокоїли всіх. Знову посідали. Заговорив Середич:
– Переночуємо, а завтра вдосвіта вирушаємо у дальшу путь.
Як Бурий і сподівався, Лука заперечив:
– Ти маєш своє слово, боярине, але ми також сли є і своє слово маємо. Нехай кожен скаже, що думає, і як більшість вирішить – так і зробимо. Ну ж бо, братове, хто з вас стане на бік Середича, а хто зі мною згодний?
Першим озвався Сокол:
– Я мислю, що з порожніми руками до Мстислава нема чого йти. Підемо перше до Судислава, а потім до Каніцара. Якщо вони речуть, що Кульгавий є братовбивця – нехай доведуть свої слова.
Лука посміхнувся краєм вуст, мабуть, знав, що Сокол підтримає. Сподівався і на Бурого. Той сказав:
– Я у справи княжі лізти не хочу. І Кульгавий, і Судислав, і Каніцар брешуть, бо в кожного з них є своя вигода, а мені не хочеться бути потятим за словеса їх брехливі. Я речу, аби до Тмутаракані їхати.
Тепер уже посміхнувся Середич, Лука спохмурнів.
– Я думав, Буричу, що підтримаєш мене, – сказав сотник.
– Те, що ти задумав, сотнику, даремна праця, – відповів Бурий.
Тепер черга говорити була за Волосом:
– Як на мене, то ніякого послуха нема поміж нами. Це Кульгавий і листа написав, і сіверян послав. Чорний задум має князь київський, аби Мстислава із Тмутаракані виманити і вбити його, як колись братів своїх. Мстислав також добрий – за свою землю дбати не хоче, а лиш до Чернігова пхається. Недобре чинить, тому і згине за свою захланність. Інші брати-княжичі також були зажерливими та занадто гордими, от і зложили голови. Не мені до них пхатися, тому речу, аби додому йти, досить із мене.
Це було сказано сміливо, від Волоса таких слів ніхто не сподівався, адже вой завжди був дуже вірним Мстиславові.
– Ліпо є, – підсумував Середич. – З тобою, Луко, тільки Сокол, решта сольства на мій бік стала, тож завтра додому їдемо.
З-поміж сольства не висловився тільки Турик. Його ніхто не питав, бо і так всі розуміли, що потягне за дядьком. І тут він сказав:
– А я підтримаю сотника. Князь Мстислав – а може, і сам Бог – захотів, аби ми дізналися правду про смерть князя Бориса. І та правда може ховатися десь зовсім близько, нам треба буде тільки руку простягнути – і ми дотягнемося до неї. Тоді собі слави здобудемо не тільки у Тмутаракані – на цілу Русь прославимося!
Сли переглянулися, не знаючи, чи мають захоплюватися молодим воєм, чи сміятися з нього. Середич вовком поглянув на небожа.
– Засранець, – прошипів крізь зуби.
– Ти прийняв мудре рішення, Малку, – натомість похвалив Лука. – Тепер нас троє проти трьох.
– Я єсмь боярин, і моє слово більше важить, як ваші. Тож узавтра – додому! – гостро мовив Середич, і на цей раз Лука йому вже не мав що заперечити.
Волос
Уже літ п’ятнадцять минуло з того часу, як доля закинула Волоса у Тмутаракань. Княжа рука вирвала його силою з рідної пущі й повела на край землі руської. Він мав там згинути, задихнутися, знидіти, як звір у клітці, бо вовкові ніколи не прижитися разом із собаками. Так і повелося: спочатку всі тюкали на дикуватого отрока з пущі, сміялися, аж доки молодий вовк не показав зуби. Тоді замовкли, забоялися, та Волосові не стало від того легше: велика туга гризла його, і він готовий був вити на місяць, ніби й справді вовк, а не людина.