Старі добрі боги не дали йому згинути – прислали воєводу Вуя. «Молодий вовк» почув велику силу в цьому мужеві, прихилився до нього, а Вуй не відігнав, пригрів… Так Волос і вижив, призвичаївся, став одним із кращих дружинників. Вуй навчив його шанувати закон і честь, а рабство, лжу і захланність ненавидіти.
Молодий сотник відійшов подалі і сів просто у траві так, аби видіти дорогу. Коли всі відпочивали, хтось мусив пильнувати, щоб зненацька не наскочили вороги.
Тяжка, розпечена сонцем дорога втомила, але розмова втомила ще більше. Волос не любив розмов. Його справою було бити ворога, дивлячись йому в очі, а шукати зрадника, підлого послуха поміж своїми – огидно. Хоча… Добре казав Вуй, що руські князі зрівнялися з підлими ромеями і в них виросли зміїні язики та лисячі хвости, а замість любові братньої – отруту в серці носять. Нема і не буде вже на Русі такого князя, як Святослав. Кажуть, що Мстислав у свого діда вдався – неправда. Волос у своєму князеві дуже розчарувався: через захланність Мстислав вступив у небезпечну гру і в ній вже втратив Вуя і Мирослава. Без старого воєводи тяжко буде – занадто скоро його забрали боги до вирію.
Боги, однією рукою забираючи, дають другою: у Києві Волос зустрів волхва Доброгоста. То було щось зовсім неймовірне, бо Волос вважав усіх свої родичів давно загиблими і вже навіть звикся із тим. Волхв розповів, що багато рідних насправді вижило, що вони повернулися у свою пущу і відновили весь.
У Волосові знову пробудився вовк. Він більше не хотів служити Мстиславові, хотів додому, до пущі, до рідних. Старі боги тягли його до себе…
Волос почув, як ззаду хтось підходить. Це був інший сотник – Лука. Він сів поруч, підібгав під себе ноги.
– Прийшов єсмь, аби вмовити тебе, сотнику. Вертаймося.
Волос завжди поважав Луку за його хоробрість у бою. Чи щирим був Романович – Волос не знав, адже зараз так усе перекрутилося, що нікому не можна було вірити.
– А ти, сотнику, такий же впертий, як Середич, ніби з одного тіста зліплені, – зауважив Волос.
– Хтось хоче посварити Мстислава із Кульгавим, хтось хоче, аби знову на Русі кров братня полилася. І я тут не маю на мислі братів-княжичів, а лиш братів-русичів.
Це було гарно сказано, достойно справжнього воя. Волос думав, швидко переганяючи мислі у своїй голові. Тоді сказав:
– Зробимо так, як колись наші діди робили: нехай кумири розсудять. Будемо боротися…
Цей день тягнувся безконечно – сонце своїм краєм уже торкнулося обрію, та ховатися зовсім не поспішало…
Лука підняв усіх і сповістив про рішення Волоса. Середич аж задихався з люті:
– Ви зовсім подуріли – я не збираюся ні з ким битися!
– Тоді я стаю на бік Луки, – твердо сказав Волос.
Вони говорили навмисне тихо, аби не чули жінки. Сокол і Турик відразу погодилися. Бурий бурчав незадоволено, але з нього почали глузувати – і він махнув рукою на знак згоди.
– Що ж, тоді і я піду, аби ви, невігласи, не рекли потім, що Середич злякався! – гаркнув своїм звичаєм боярин.
Вони зібралися й пішли у бік річки.
– Куди ви? – запитала Галка.
– Купатися, – грубо відрубав Бурий.
Вони кинули жереб. Така була воля богів, аби Волос бився із Туриком, Лука – із Середичем, а Бурий – із Соколом. Турик вибрав палиці й тут же вирубав із верболозу дві: для себе і для Волоса.
– Провчи, сотнику, того засранця, аби надалі не пхав свого носа де не треба, – заохотив Волоса Середич, що досі тримав злість на Турика.
Малко бився обережно і вміло, намагаючись використати всі свої знання і навики, він був непоганим бійцем, але до Волоса не дотягував. Хлопець втратив голову, атакуючи Волоса все сильніше і сильніше, хотів показатися перед старшими воями. Його треба було остудити. Волос відбив Туриків черговий удар, тоді вдарив палицею молодця у стегно, і коли той завив із болю – збив із ніг. Турик впав у траву, позбувшись палиці.
Малко підхопився на ноги, був злий від болю і поразки, усім своїм видом показував, що знову хоче кинутися в бій. Тільки Волос більше битися не хотів, а став спокійно, спершись на палицю.