– Тепер речи правду, – наказав Мстислав. – Ти єси послух Ярославів?
– Я єсмь! Князь київський наказав мені пильнувати за тобою. Багато купців так чинить.
– Чого до Корсуня ходили?
– Бо хотів, аби борг мій від грека відібрали. А потім сварка у них вийшла із варягами, бо ті всяку глупоту про князів наших рекли.
Тепер це було більше схоже на правду. Мстислав запитав далі:
– Чого печеніги напали там, на Хортиці?
– Бо я продав твоє сольство. Винен я був князю їхньому, він уже хотів мене як раба продати. Тоді я сказав, що зі мною Мирослав пливе. У них там свої порахунки були: колись твій боярин їм добре сала за шкуру залив. Я пообіцяв степовикам, що віддам їм Мирослава, як будемо назад вертатися, але хан мені не повірив – напав. Вуй тоді загинув, а потім і Мирослав.
Кулаки у Мстислава мимоволі стиснулися. Найперше хотілося тут же вихопити меч і зарубати юду, але стримався.
– А що в Києві було?
– Не відаю, бо вони мене запідозрили і крилися від мене. Навіть побили в степу. Знаю тільки, що Воротичі напали, у них там із Бурим свої порахунки.
Мстислав замислився: той Бурий – також не проста пташка.
– Що було потім, дорогою?
– Потім знову напали печеніги. Вони пішли на Русь, аби помститися за Карабая.
– Звідки знаєш?
– Печеніг полонений розказував. Коли ми побачили степовиків, я стрибнув на коня і кинувся тікати. Мене догнали. На щастя, Ерік нагодився зі своїми варягами, печенігів побили, а мене визволили.
Мстислав примружив очі.
– А що там робили варяги?
Вадим проковтнув слину пересохлим горлом.
– За сольством ішли. Ерік мав наказ повідрізати твоїм слам голови і передати тобі. Аби ти не пхався, куди тобі не треба, бо і з тобою таке станеться.
Тепер Мстислав і справді поклав руку на руків’я меча. Князь важко дихав, скрипів зубами. Дружинники стояли мовчки, боячись Мстиславового гніву.
– І що, відрізали голови? – тихо спитав князь.
– Печеніги на заваді стали – схарапудили. До того ж Ерік дізнався, що ти вже на підході, і передумав убивати – просто полонити хотів до пори.
Мстиславові тільки тепер усе стало зрозуміло.
– А тебе Ерік послав до мене, аби далі за мною наглядав, так?
– Так, княже. Тільки ти, бачу, не такий вже й дурний, як речуть про тебе варяги. То я дурний, що погодився. Винен я їм, розумієш? Інакше ніколи б на таке діло не повівся. Що ж, княже, тепер єсмь у твоїх руках, ти знаєш правду. Коли твоя воля – то і вбити мене можеш.
– А що, думаєш, пожалію?
– Хоча б не муч більше…
Мстислав відвернувся – йому стало гидко.
– Виведіть його і відрубайте гадині голову.
Дружинники мовчки вийшли з намету, волочачи із собою напівпритомного купця.
Пригода з Вадимом ще більше переконала князя Мстислава: миру із Ярославом не буде! На другий день він із дружиною виступив у дальший похід і скоро дійшов до Чернігова. Город зустрів його хлібом-сіллю, як і обіцяв Борислав. Сіверяни перевершили всі Мстиславові сподівання: їх на рать зібралося стільки, що в городі місця стало замало. Тут були і дружинники, і бояри, і смерди, і закупи, і навіть холопи взялися за топори і рогатини. Може, це й не були такі навчені вої, як варяги, але завзяття й хоробрості сіверянам було не позичати. Вони пропустили Мстислава зі старшою дружиною до дитинця, а тоді посунули поближче, аби добре чути, що говорить новий князь.
Першим слово взяв Борислав, обертаючись на всі боки й голосно гукаючи, аби всі почули:
– Сіверяни!!! Ще недавно плакали-сьмо гіркими сльозами від посадників Ярославових!
– Нема!!! Нема вже посадників, повтікали! – гучно відповіло віче.
– Маємо тепер свого князя, і повік більше посадників терпіти не будемо! Ось наш князь, ось наше сонце ясне! Колись то був Мстислав Тмутараканський, тепер буде Мстиславом Чернігівським!
– Слава князю! Слава Мстиславові!!! – загув город, аж за Десною було чути.
Мстислав ступив крок уперед, поклонився вічу.
– Тож любіть, сіверяни, свого князя, чтіть його як отця свого, а в час недобрий гуртуйтеся разом, аби захистити святу землю сіверську. Кляніться у вірності, сіверяни!
– Клянемося! – чітко почув Мстислав голос віча.
Він знову поклонився – всі затихли.
– І я вам клянуся, дружино моя вірна, що до останнього подиху вірою і правдою служити тобі буду, і за цей город, за цю землю живота свого не пожалію!
Віче знову вибухнуло стоголосо. Як тільки трохи затихло, Мстислав знову звернувся до сіверян:
– Що ж мені тепер порадиш, дружино моя? Чи будемо тут чекати брата мого Ярослава, чи до нього самі підемо?