Із кола вийшов старий дід, якого в Чернігові поважали і слухали.
– Маємо свою землю, і київської нам не треба. Якщо Ярослав прийде до нас зі своїми варягами, то будемо з ним битися!
– Будемо битися! – пішов відгомін по вічу.
– Поляни також не хочуть Ярослава, бо він не любить русі, а тільки варягів і новгородців. Підемо до Києва та запитаємо люд тамтешній, чи не стали б разом із нами супроти варягів та Кульгавого! – це вийшов другий дідуган. Віче ще більше зашуміло:
– На Київ, на Київ.
Тут підняв руку Мстислав.
– Мені казали бояри київські, що зі мною ратитися не хочуть. Тож і ми на них не підемо з мечем, а тільки запитаємо, якого вони боку триматися будуть: чи нас, чи Ярослава!
Це були мудрі слова, вони вічу сподобалися. Радилися гуртом до пізнього вечора, а як почало темніти – розійшлися: у чернігівської дружини було іще дуже багато роботи.
Судислав
Судислав був із тих молодших княжичів, яких мало хто знав. Як виріс – також згадували не часто, а як і згадували, то з нагоди того, що Володимир поділив землі і Смоленськ отримав котрийсь там Судислав. У всіх на устах були інші сини, які так чи сяк могли сісти на столі київському. Найстарші сини від Рогніди повмирали ще за життя самого Володимира, за них скоро забули і стали поглядати на трьох найімовірніших Володимирових наступників: Бориса, Святослава і Святополка. Про кульгавого Ярослава навіть не говорили: хто ж би міг подумати, що воно таки оклигає, стане на ноги і розправить плечі.
Ще з дитинства так повелося, що Ярослава, крім матері, не любив ніхто. Ну, може, тільки ще сестра їхня Предслава. Він довго не міг навчитися ходити, бо змалку мав хворі ноги. Вони і зараз його часто болять, приносячи муку, він кульгає, від того і прізвисько пішло. Мати їхня, Рогніда, любила його якось по-особливому, не так, як інших. Напевно, думала, що помре скоро. Усі жаліли його, він відчував це, тому ріс вовком: впертий, сердитий і мовчазний. Навіть коли Господь і поставив його на ноги, він тримався від всіх осторонь, не любив галасливих дитячих забав, злився, коли хтось чіплявся до нього, і замість до ігор – йшов до книжок, над якими міг просиджувати цілими ночами. Ярослав був злим на цілий світ, тільки у книжці міг знайти заспокоєння. Коли Володимир, впорядкувавши справи державні, знаходив час для своїх синів, Ярослав ніколи не дарував йому доброї посмішки та теплих дитячих слів. Він не любив свого вітця, ненавидів, як інших, і навіть не ховав цього. Володимир тримався від Ярослава подалі. Побоювався чи що?
Була в тому вина і матері їхньої – Рогніди. Дивна це була жінка – одночасно і любила, і ненавиділа свого мужа Володимира. Якби не любила, то князя б ніколи так не тягнуло до неї, то не народила б йому стільки синів. Однак і ненавидіти мала за що: Володимир побив її братів та вітця, а саму ґвалтом взяв собі за жону. Озлоблений Ярослав не хотів йому пробачати тої маминої кривди…
Що ж до нього, Судислава, то він був, як і інші, – шукав місце під сонцем та запобігав ласки у свого могутнього вітця. Коли Володимир дав йому Смоленськ, не було меж радості молодого княжича. Тепер йому вже не треба буде борюкатися із братами, запобігаючи дружби у старших, а матиме свій кут, де осяде і пустить коріння. І було б воно все непогано, якби не вмер Володимир, а брати не почали війну за владу. Як Судиславові вдалося вижити, коли інші погинули? Він посилав і до Святополка, і до Ярослава, і до інших, клявся усім у вірності. Так, хитруючи, і лишився живим у той час, коли всі пішли на той світ. Хоча ні, не всі – Мстислав лишився. Йому пощастило, що Тмутаракань далеко і що тамтешні бояри стримали його, не дали втягнутися у братовбивчу війну.
Судислав ніколи князем київським стати не бажав – знав, що не для нього ця ноша, що не зможе її далеко занести. А от у свій Смоленськ повернутися дуже хотів, Ярослав же не пускав. Боявся. Від постійного читання розум у Кульгавого загострився, він нікому не вірив і всіх боявся. Смоленськ був надто далеко, аби відпустити туди Судислава, який показав себе хитрим лисом.
– Хіба ж я винен, що лисом народився, а не левом? – питав князь сам себе. – Коли леви з ведмедями б’ються, лис у своїй норі сидить, дожидає…
Ярослав дав йому дворище у Вишгороді, тут Судислав і нидів цілими днями. Тивуни Кульгавого постійно крутилися туди-сюди, даючи тут усьому лад, так що князеві лишалося тільки полювати і наливатися медом на учтах із місцевими боярами.
Той літній вечір тягнувся дуже довго, переливаючись із щебету солов’я у сюрчання коників. Через духоту спати було дуже важко. Князь смоленський уже й вікна у теремі повідчиняв, а все одно повітря бракувало. Ніби щось мало статися.