Боятися князь Судислав майже не мав чого, бо справ княжих не вершив. Майже. Муляє тільки ота пригода із сіверянами, і Судислав уже сто разів пожалів, що написав того листа. Правда, він відразу звідомив Ярослава, розказав, із чим сіверяни приходили, та все одно було лячно. Не дай Бог, того разу і лисові дістанеться, коли ведмідь лева рватиме. Ота думка разом із духотою і не давала йому спати, так що Судислав зумів склепити повіки тільки на світанні.
Його розбудили із самого ранку.
– Вставай, княже, там гості приїхали, до тебе просяться, – будив Судислава тивун.
– Встав уже. Кажи, нехай почекають – хоч ногавиці на себе натягну.
Тивун вийшов. Судислав поволі підвівся з постелі, почав одягатися. Дивно якось, завше бояри з купцями всі справи залагоджували, а тут гості чогось до князя просяться. Судислав виглянув у вікно – там, надворі, стояло четверо воїв, тримаючи осідланих коней напоготові. Якісь дивні ті купці, без возів і товару…
Князь Судислав спустився сходами вниз. Терем, у якому він жив, був новий, добротний, у ньому ще пахло свіжою деревиною і лісом. А ще він був просторий. Спустившись, Судислав пішов до великої світлиці, де зазвичай приймав гостей.
Двоє купців, що більше скидалися на дружинників, знаходилися вже тут. Один із них – молодий, чорноволосий, більше схожий на грека чи алана, ніж на русина. Другий – старший. Він важко сидів за столом, смачно спершись, молодий же лишився стояти, підпираючи собою піч. Тут же, на лаві, сидів і його боярин Багач, який завше тримався поближче до князя. Напевно, Ярослав дав йому такий наказ.
Коли купці побачили князя – двоє стали рівно, легко поклонилися:
– Здоров будь, княже.
– Здоров, добрі молодці. Ну, із чим прийшли?
Йому ці двоє відразу не сподобалися. Вони переглянулися, старший гість сказав:
– Мене всі Куликом величають, а він – Журавель. Ходимо ми по князях, боярах, от і до тебе прийшли. Усі гостей радо приймають, годують із далекої дороги, медом частують старим, бо гість добро приносить.
«Купці б так із князем не говорили», – подумав про себе Судислав, а вголос мовив:
– Не маю часу, аби з вами воловодитися. Для того оно мій боярин сидить, накаже дати вам хліба, м’яса і меду. Ну, показуйте, що маєте.
Вони знову переглянулися, на той раз заговорив молодий:
– Те, що маємо, призначене тільки для твоїх очей, княже. Річ дуже цінна, яку може мати тільки князь, тож боярин твій нехай за дверима постоїть.
Судислав примружив очі.
– Молод ти іще вельми, аби накази давати у княжому теремі. Показуй, що маєш, а то велю в поруб посадити.
Молодець похитав головою.
– Не радив би я чинити так: сам по землі не ходжу, наді мною люди стоять. Ти, княже, не бійся, на тебе нападати не будемо. На, забирай.
При цих словах Лука розв’язав свого меча, витяг кинджал разом із піхвами й подав Судиславові. Кивнув старому, щоби зробив те саме. Той, хоч і нехотя, але скорився.
– Бачиш, княже, тепер я безоружний. Лякатися тобі вже нема чого.
Молодець поводив себе досить зухвало, і це переконало Судислава остаточно у тому, що то ніякі не купці. Князь поглянув на боярина Багача: що він думає. А той, очевидно, не думав нічого, а мислі його літали десь далеко. Побачивши на собі погляд Судислава, Багач підвівся, підхопив мечі Кулика і Журавля й зібрався до виходу, коли князь зупинив його.
– Чекай. У мене від боярина нема жодних таємниць, як і від брата свого Ярослава.
Багач посміхнувся задоволено і знову сів. Йому було цікаво, що такого цінного привезли ці гості.
– Може, сядемо, княже? У ногах правди нема, – знову запропонував молодий.
– У дупі її також мало, – відповів Судислав грубо, але показав на тесану лаву, сам пішов та всівся на іншу.
Молодий витяг із торби книгу, загорнену у шовкову матерію, обережно поклав її на стіл, почав розгортати.
– Дивися, княже, яка краса.
Книга не зробила великого враження на князя смоленського – не був він схожим на свого брата Ярослава, який так кохався у книжках і міг читати їх цілими ночами.
– Що хочеш за неї? – тільки запитав.
– П’ять гривен сріблом.
На ці слова Судислав тільки розсміявся.
– За ті гроші я міг би купити три весі разом із холопами. Не такий я дурень, як мій брат Ярослав, щоби скуповувати такі дорогі книги. Пощо вона мені?
– Дітям, внукам заповіси. У цій книзі сила є.
– То що, про відьмування книга чи як? – Це рік боярин Багач і мимоволі відсунувся.