Ярослав розумів, що зараз серце варяжина торжествує: чим більше отаких весей вони придушать, тим більше Ярослав буде варягам зобов’язаним.
Того разу князь на обличчі в Торна не зміг прочитати нічого: було воно як із каменю витесане, а очі – прозорі і холодні.
– Як холоп дійде до весі і вони там заворушаться, нехай виступає Якун, полякає їх трохи. До весі одна тільки дорога веде – навколо болота. Через ті болота є стежки, і послухи проведуть ними твоїх варягів, Торне. Як зайдете їм у спину – вдарте відразу з двох боків.
За стільки літ служби варяг навчився розуміти князя з півслова, пішов виконувати наказ.
Від Торна князь уже знав, чого чекати, а от Якуна Ярослав не знав, бо той тільки приєднався до його дружини. Зовні був суворий і гордий, який всередині – час покаже. Поки що відзначився тільки тим, що посмів сперечатися з князем, давати йому якісь вказівки. От і зараз під’їхав до Ярослава із кислою пикою.
– Ти хитрий, княже, як лис, послухи твої всюди, певно, вже й на той світ заслав, аби біля Бога стояли, а інші – коло диявола. Вікінги так не воюють, не по-нашому бити ззаду, – пихато мовив Якун.
Ярослав поглянув на того холодноокого чоловіка у золотом тканому плащі. Так і хотілося відповісти дошкульно, аби закрити тому півневі рота, але до пори Ярослав стримався.
– Не йду супроти князя чи короля, а лиш супроти холопів своїх.
Торн пішов в обхід, став чекати сутінків, Якун же зі своїми підійшов до весі, наганяючи на суздальців страху грізним виглядом та розкішним плащем. У весі було тихо, Ярослав бачив тільки кількох смердів, що стояли коло своїх хат, озброєні рогатинами і топорами. Хитрі суздальці вирішили обдурити київського князя: виманити його сюди й заховатися потім у болотах. Тільки вони не знали, що стежки через ті болота князеві уже показали послухи.
Люди з весі кинулися болотами тікати, тільки замість порятунку знайшли там свою погибель: послухи стежками вели варягів. Люди побігли назад до весі і здійняли там бучу. Ніч минула, і настав тривожний світанок. Весь враз ожила, закипіла, тепер на суздальців напав справжній страх. Варяги побачили це і вдарили дружно: спочатку Якун, а потім і Торн підтягнувся. Весь враз запалала, як свічка.
Колись отак отець його спалив Полоцьк, убивши Рогволода, синів його, а дочку Рогніду взявши собі за жону. Іще у п’ять років Ярослав «з’їв» цю історію, проковтнув її, не жуючи, разом зі сльозами матері. Йому дуже жаль було мами, що цілими днями, а часом і ночами просиджувала з ним, прикутим до ліжка. Себе теж було шкода. Він хотів, аби його дідо був живим. Він приходив би до нього, брав би на руки і виносив надвір, під тепле і ясне сонечко, розповідав би щось цікаве… Він ніколи не поспішав би, бо заради хворого внука відклав би всі свої справи, навіть державні…
Коли Ярослав трохи підріс і ненависть за Рогволода виросла в його душі разом із тілом, мати йому пояснила, що Володимир зробив так, бо… був язичником. Тепер же його душу освітило сонце праведної віри, і князь змінився. Володимир дав руському люду Бога, сам прийняв його в душу і з жорстокого язичника враз перетворився на святого для Русі чоловіка. Тільки той чоловік, хоч і став уже святим, але сина свого хворого й далі не провідує, не говорить із ним, не бавиться. Зазирне кілька разів на рік так, для відчіпного. Тільки і син той не такий вже і хворий, бо без допомоги матері, вітця, діда, зціпивши від болю зуби та проклявши цілий світ, – він зміг, пішов. А ще Ярослав пізнав письмена, навчився читати.
Коли Ярославові сповнилося п’ятнадцять, він взагалі зненавидів Володимира і як вітця, і як простого мужа, і як князя. Все, що робив князь київський для держави, викликало у Ярослава злість, роздратування, насмішку. Ярослав учинив би не так, він зробив би все набагато краще. Володимир – негодний князь! Ненависть буяла в душі молодого княжича, як зілля навесні, ось чому Ярослав, уже сидячи в Новгороді, пішов проти нього… Коли ж сів у Києві, а отець пішов у вирій, Ярослав зрозумів, що той не був негодним, Володимир уже не здавався сатрапом і дурнем.
Тепер же… На Русі смута, землі бунтують, вони роздроблені, бояри тягнуть в один бік, дружина – в другий, варяги й собі мріють шмат ввірвати… Господи, якби ж ти міг повернути мені мого могутнього вітця хоч на один день, хоч на годину. Як же зараз бракує Русі Володимира і не тільки Русі, найбільше йому – Ярославові…
Коли люди суздальські побачили, що порятунку від варягів не буде, то дико закричали з люті та страху. Переважно вдягнені у шкури, хутряні шапки замість шоломів, із сокирами замість мечів вони бігли на свою погибель. Варяги сікли їх страшно, трощачи своїми бойовими сокирами дерев’яні щити, а мечами відтинаючи голови разом із хутряними шапками.