Варяги робили свою роботу швидко і чинно. Ярослав в’їхав у розгромлену весь, коли там вже пахло трупами, кров’ю, людськими нутрощами і блювотою. Непокірна суздаль лежала долі, готуючись скоро годувати ворон та удобрювати свою не надто урожайну, бідну землю. Кілька непокірних таки вижило, варяги поставили їх на коліна і трощили по черзі їх голови топорами, аж мізки розліталися на всі боки. Після кожної такої голови Торн і Якун, які особисто тут усім керували, переможно, із відчуттям власної величі поглядали на Ярослава, що проїжджав поруч і намагався не дивитися, не зауважувати їх. Інші варяги стягували здобич, нишпорили по хатах, що вціліли від пожежі. В одній із тих хиж вікінги знайшли дівчисько і тут же потягли його із собою. За нею побігла мати, але Якун став жінці на дорозі, витяг ножа і власноручно зарізав. Тоді повернувся до дівчини, що враз перестала кричати. Ярослав спинив коня. Хотілося пошвидше поїхати геть, не бачити цього всього, але якась сила стримувала його. Ніби могутня рука повернула у той бік його голову і заставила очі, щоб дивилися. Якун роздер сорочину і стиснув мозолястими від меча руками груди, точніше груденята дівчиська. Те дівча було мале, худе, і, крім великих синіх очей, більше великого нічого не мало.
Варяг робив це уже не раз, тому виходило у нього досить спритно: раз – і дівчисько вже стоїть перед ним повністю голе, два – і він уже підімнув під себе і розриває її плоть. Інші варяги тільки шкіряться: хтось повертається до своїх справ, інші чекають своєї черги.
Ярослав таки не витримав, поїхав. Кінь ніби сам завів його на край весі, де вже починалося болото. Князь втомлено сів просто на землю, обійняв голову руками. Тяжко було. Скільки уже таких сцен йому довелося побачити, скільки власноручно порубав заколотників, а душа все одно бунтує, ніби хоче вирватися. Як же йому зле… Поплакати б зараз чи що? Та не вміє, ще в дитинстві, коли зціпив зуби і самотужки вчився ходити, забув, що то таке, пропали десь сльози. Князь поглянув на свої руки – зверху були ніби й чисті, але скільки на них крові! Чомусь пригадалися брати, пригадалися всі ті вої, що погинули у січах многих… Та їх не так шкода, вони знали, на що йдуть. А от мала…
Князь раптом зірвався з місця, скочив на коня і розвернув його круто. Він гнав у весь, боячись спізнитися. Кінь бив копитами землю, брудну від крові, не хотів іти туди, де кров, та мусив.
На щастя, Ярослав встиг. Так, дівча втратило честь, але життя поки ще билося в його тільці. Князь під’їхав саме в ту мить, коли свою справу закінчив Якун, а другий варяжин готувався стати на його місце. Ярослав із розгону влетів у натовп варягів, ледь не збивши кількох із ніг.
– Досить!
Хотів ревнути, але тільки гавкнув – від напруги горло пересохло. Варяги подивилися на нього, не зовсім розуміючи. Той, що мав замінити Якуна, уже запхав руку в штани і тепер тупо дивився на князя: чи витягувати свого «вікінга» на свободу, чи дати йому спокій.
Ярослав спішився, підійшов до малої і витяг її з-під варяга, закутав своїм плащем.
– Я її забираю, аби-сте душу з неї не витрясли, – сказав Ярослав.
Тепер варяги і зовсім вже не розуміли нічого. Якун став перед Ярославом.
– Щось я не можу збагнути, княже. Ти що, забираєш у вікінгів здобич? Розтлумач нам.
Все навколо затихло. Ярослав оглянувся: всюди тільки холодні, ворожі лиця, нема жодного теплого й дружнього. Для них святе – їхня здобич, і вони годні потяти кожного, хоч і князя київського, хто насмілиться замахнутися на їхню святиню. Сперечатися зараз із ними буде дуже трудно, навіть небезпечно, а віддати малу – показати свою слабість. Ні, тут треба йти до кінця. Він уже набрав у груди повітря, аби нагримати на варягів, але враз зрозумів, що його погрози на Якуна і його головорізів не подіють, тільки розлютять. Тому вимовив:
– Затовчете її на смерть, а це погана прикмета. Знак поганий…
Варяги переглянулися між собою, ніби питаючи, чи не збожеволів їхній князь. Раптом хтось зареготав – це був Торн. Ярослав не відразу побачив його поміж іншими, але тепер почув. Він сміявся щиро на перший погляд, тільки очі його лишалися суворими. Інші також заіржали з Ярослава. Князь не знав, що має робити, і вже поволі почав намацувати меч. Торн перестав сміятися.
– Ну ти і жартівник, княже. Прикмета… Так і речи, що дівки захотів, не бійся, ми княгині не скажемо. Твоє право як князя забрати собі найліпшу здобич, тож хочеш дівку – бери, хіба ж ми тобі пожаліємо?!