Варяги ще більше зашкірилися.
– Хоч і князь, а таки муж і має не тільки меча, а й «булаву»…
Вони всі розійшлися, лишивши Ярослава наодинці з дівчиною. Якун ішов останнім, вовком дивлячись на князя. Із ним іще буде тяжка розмова, і не одна…
– Не бійся, мала, я тебе не зачеплю. Слухайся мене і тримайся ближче до мене, аби вони більше не могли тебе дістати, – сказав він малій, та нічого не відповіла, тільки трусилася…
Заховавши її надійно від варязького ока у своєму наметі, Ярослав пішов назад до весі: на жаль, сам не міг сховатися, не мав права. Посередині весі знову зібрався натовп гридьби. Вони гукали голосно, і князь не відразу зрозумів, що й до чого. Спочатку була думка, що вони запопали ще одну дівчину і тепер граються з нею, як кіт із мишею. Але ні – тут щось інше. Ярослав пробився повз вікінгів і зайшов у коло.
Навпроти нього стояв старий волхв, навіть не стояв – його тримали. Варяги вирубали довгу жердку, поклали її на плечі старого, закинули на неї його руки й прив’язали – так він і тримався, інакше, напевно, впав би. Велика кривава пляма була на одязі волхва – його поранили.
– Звідки він тут узявся? – спитав Ярослав Торна.
– Біг болотами, щоби попередити весь про небезпеку. Тільки спізнився. Вікінги побачили його і догнали.
– Пощо рану завдали? А коли здохне передчасно, як допитаю?! – гримнув Ярослав.
– А він, наволоч, не хотів по-доброму. Трьох наших поклав: витяг ножик, чик-чик – і троє вікінгів без диху лежать. Якби не поранили – втік би.
Ярослав знав, яку силу мають волхви, – від людей наслухався. Та все ж не міг повірити:
– Як так могло статися, що старий дідуган забив трьох вікінгів?
Торн розвів руками:
– Дідько в нім сидить…
Вікінги, прийшовши у чужу землю, ніколи не займали чужих богів. Своїх шанували, але й чужих боялися, оминали стороною. От і зараз тримаються від жерця на відстані, ніби він якийсь прокажений. Ярослав же його не боїться – як маєш сильну віру, то ніякі чари тобі не страшні. Князь впритул підійшов до старого.
– Пощо, старче, людей на котору підіймаєш? Поглянь, що наробив єси!
Старий ледве підняв голову і поглянув князю в очі.
– То ти єсі натворіл, то твоі варягі.
– Нє, старче, якби не твоя зміїна намова, то люд той зараз би не лежав у сирій землі, а мене б не було тута, ні варягів моїх. Пощо вилізли зі своєї пущі, зачим пішли поміж люди?
– Наши богі нам велєлі…
– Ваші боги – дерев’яні ідоли. І що, добре дали своїм богам напитися людської, живущої крові?
– А ти єсі напілся, княже? Уталіл свою жажду? І тєбя, і отца твоєго, і братьєв, і дєтєй, і весь род будєт жажда сія мучать, словно упирєй ночних. Будєтє ви кровь братскую піть і напітса нє сможетє!
Ярослав спохмурнів.
– Що таке говориш, клятий відьмаче?
– Ви всє прокляти Доброгостом. Ми вам повєк будєм мстіть за Перуна, єго рукою покараєм вас. Кровная мста – святая.
Волхви таки мали силу. Ні, їхніх проклять, порчі та вроків князь не боявся, причина була в іншому. Багато людей їх боялися, вірили їм і часом, просячи допомоги в Господа, потаємно зверталися і до Перуна, і до Даждьбога. Волхви усе ще мали багатьох послідовників. Коли смерди жили у сякому-такому достатку, їм бунтувати не хотілося, коли ж приходив недорід – приходили й волхви. Вони казали, що то князь у всьому винен, його жадібні посадники, злі тивуни, а також чорні грецькі попи. Темний люд вірив…
– Вас усе менше і менше, а скоро і зовсім не лишиться, – сказав смиренно князь. – Колись руські боги були добрі, більше за люд дбали, а за мсту – менше. Колись вони споживали мед і жито, а не кров. Що сталося з твоїми богами, волхве?
Старий жрець все ще дивився в очі князеві.
– Богі осталісь тє же. Русь помєнялась, отвєрнувшись от ніх. Без руськіх богов Русь погібнєт.
– Лжеш, волхве. Русь стоїть, стояла і стоятиме, велика і многолюдна, і лад у ній буде. А от ти, волхве, згинеш, як роса на сонці, пропадеш, і ніхто тебе більше не згадає.
Ярослав кивнув своїм варягам, і ті поклали старого на землю. Стратити наважився Торн: відтяв одним махом голову, а тоді ще забив у груди кілок.
– Що ти чиниш? – обурливо спитав Ярослав.
– Так надійніше, а то ще відьмак встати може. Тіло його треба зарити в землю, а голову в іншому місці, аби знов не зрослися, – пояснив вікінг.
Ярослав криво посміхнувся.
– Такі вої непобідимі, півсвіту у страху тримаєте, а боїтеся старого відьмака?
Торн не відповів нічого, продовжуючи робити свою роботу. Князь знає своє, а вони, вікінги, – своє.