Побачивши, що йому тут робити вже нема що, Ярослав повернувся до свого намету, де уже чекав новий посадник землі суздальської. Князь мав дати йому свої настанови перед тим, як вертати до Києва. Ярослав уже відкрив рота, щоб говорити, тоді поглянув у куток – там, закутавшись у ведмедно, притаїлося визволене ним дівча. Князь заговорив, але притишено:
– Хліба забирати не велю – оброк цього року тільки хутрами заплатити дозволю.
Посадник розуміюче кивнув. Князь продовжував говорити, усе пояснюючи та навчаючи. Новий посадник у «поораній» варягами суздальській землі роботи матиме чимало. За всіма клопотами надворі вже звечоріло. У намет зайшов дружинник, що стояв там на варті.
– Княже, там нарочитий муж із Києва.
– Веди, – коротко запросив Ярослав.
Зайшов присадкуватий посланець.
– Чолом тобі, княже.
– Здоров будь, вою. Які вісті з Києва?
– Люд київський і дружина тобі чолом б’є.
Ярослав уже чув це привітання. Чого цей посланець повторив його вдруге? Щось недобре защеміло під серцем у Ярослава.
– Говори все, як є, вою, нічого не приховуй.
Дружинник заговорив, сміливо дивлячись Ярославові в очі:
– Мстислав підступає до Києва. З ним дружина його, а також сіверяни.
– Який Мстислав? – нічого не втямивши, задав таке дурне запитання князь.
– Брат твій, який ще?
– Він же в Тмутаракані сидить, послів он присилав до мене…
– Не всидів. Підняв свою дружину, узяв упокорених ясів та касогів і пішов на Русь. Зрадники-сіверяни також піднялися, на вічі в Чернігові гукнули його своїм князем. Зібравши многу дружину, Мстислав на Київ пішов.
Ярослав зовсім не знав, що робити з тою новиною. Знову запитав:
– І що ж бояри київські?
– Кажу, княже, – чолом тобі б’ють. Тобі, а не йому.
Ці слова трохи князя заспокоїли.
– Чого хоче Мстислав?
– Рече, що має право на стіл київський.
Ярослав стиснув кулаки. Тоді вийшов, гукнув котромусь гридневі:
– Поклич Торна.
Торн прийшов із Якуном.
– Хочу сольство відправити до брата свого, аби не руйнував городи руські. Буду про мир просити, якісь землі пообіцяю.
– Новгород? – швидко перепитав Якун.
– У Новгороді ще отець мій посадником Добриню посадив, і за його родом посадництво в тому городі закріплено. Так і буде.
Варяги перезирнулися. Ярослав уважно дивився на них і читав із їх облич, ніби з відкритої книги. Вони не хотіли з Мстиславом миритися, а тільки битися. Він їм дасть те, чого вони так хочуть…
– Ти нас закликав, аби порадитися? – першим запитав Торн.
– Нє. Я сам рішив, вас же покликав, аби наказ свій дати. Виступаємо на Київ, будемо брати тура за роги.
– Мстислава чи як? – Торн усе ще не зрозумів.
Ярослав не відповів. Якун перепитав:
– Спершу посла висилаєш, а слідом за ним дружину? І справді хитрий ти, княже, як змій, хитрий.
– Велика земля руська, і лад у ній буде, – своєю улюбленою приповідкою відповів Ярослав.
– Добре казав єсмь тобі, княже, що дружину варязьку збирати треба. Он скільки послуг уже тобі зробили вікінги: спершу Суздаль, тепер Мстислав. У боргу ти перед нами, – промовив Торн.
Ярослав поглянув на нього вовком.
– За ваші послуги плачу вам срібло, тож не винен вам нічого. Якби вікінги по городах не товклися, якби не обдирали люд, жон не ґвалтували, то й мужі у городах сиділи б тихо. А вам цілого світу мало.
Якуна образила мова князя.
– Мечі вікінгів – найдовші й найгостріші. Без наших мечів не всиділи б на столі київському ні твій отець, ні дід. І ти без нас на столі київському не всидів би. Поглянь, як ми втихомирили Суздаль. Чи змогли б так твої руси?
– До того ж кров славних вікінгів тече й у твоїх жилах, – докинув Торн, посміхаючись.
– Я єсмь князь руський, повелитель землі руської, отже, русич єсмь. А в дружину собі набираю того, хто воює ліпше. Якщо ваші мечі затупляться колись, то прожену вас, а наберу нову дружину, яка воюватиме замість вас. Платитиму їм, а вони мене й на столі отчому підтримають. Щодо Суздалі – побити напівозброєних, напівдиких холопів – не така й велика штука. Побачимо, що ви дружині Мстиславовій зробите. Як заговориш, Якуне, коли покуштуєш меча чернігівського та стріли яської?
Лиця варягів залишалися холодними. Торн уже давно зрозумів, що князем Ярославом так легко крутити не можна буде. Проживаючи в Києві, серед бояр полянських, смердів, дружини київської, Ярослав усе більше втрачає той войовничий дух, за який його так любили варяги тоді, у Новгороді. Навіть високе покровительство княгині Інгігерди не допомагає – князь усе більше віддаляється від вікінгів. Певно, кляті бояри знайшли йому любку-полянку. Вони на все ладні, аби перетягти до себе князя, як спочатку перетягли Олега, потім – Святослава й Володимира.