Ратко не відповів, його брати дивилися на нього, а він потупився і так стояв, ніби й справді тур. Впертий. Каніцар продовжив, трохи зм’якшившись:
– Гинути вам ніхто не велить: спершу погоню відведіть у ліс, а як варяги пропадуть – відпровадите гостей наших. Я віддячу.
– Зробимо, що в силі нашій буде, – запевнив Ратко, і на його обличчі заграла посмішка.
Воротичі пішли. Каніцар не сумнівався в тому, що вони зроблять усе як треба: ті мужі уже не раз перевірені. А ще Ратко дуже хоче крові Бурича. Що ж, подивимося.
Каніцар обернувся, поглянув на Середича.
– Тут вас ніхто не посміє зачепити, – ще раз запевнив Мстиславових слів.
Вони вже не стовбичили на порозі, а порозсідалися за столом. Тивун сам приніс м’яса і меду (Каніцар не хотів, аби гостей передчасно побачили його холопи).
– Вас бачили, як ви заходили до двору? – запитав господар.
– Надворі темно, навряд чи хтось нас угледів. Ми вийшли з лісу і довго йшли річкою, аби збити псів зі сліду, – відповів Середич.
Запала мовчанка. Каніцар подумав, тоді сказав:
– Вас будуть шукати, доки не знайдуть: жодних сил не пошкодують.
– Не розумію, чого вони так заповзялися на нас?! – у розпачі вигукнув Середич.
– Заповзялися, бо ваш князь вийшов із Тмутаракані, сів у Чернігові і навіть Києву погрожував. Ось чого вони хочуть взяти вас у свої руки…
Цю новину сли Мстиславові чули вперше, і вона вразила їх.
– Ми не знали того, – сказав Середич тихо. – Чому-с вирішив нам помогти?
Це було слушне запитання, та Каніцар вирішив на нього поки що не відповідати. Натомість сказав:
– Чого вернули? Вас же провели аж до Сівері, чого не йшлисьте до свого князя?
– Бо хотіли правду взнати, хто вбив Бориса і других братів, – щиро відповів Середич.
Каніцар посміхнувся.
– Казав уже єсмь тобі, боярине, хто їх побив. Там, на учті у князя.
– Казав єси, тільки поміж нами є такі, що не повірили і хотіли самі переконатися.
При цих словах Середич поглянув на Луку, а той сміливо зазирнув в очі Каніцарові. Боярин промовчав. Думав. Тоді знову сказав:
– Напевно, якийсь святий стоїть за вами, бо ви вже вкотре від смерті тікаєте. Чи ж знаєш ти, боярине, що варяги йдуть за вами від самого Києва? Коли Торн пішов разом із Ярославом на північ, то послав Еріка та три десятка варягів вам услід. Вони мали запопасти вас на землях сіверян і там побити, а голови ваші передати Мстиславові. Ратко з братами пильнували і вас, і їх, усе рознюхали. Торну і новгородцям потрібна ця братня війна, Мстислав же допоміг їм – сам вийшов.
Це було щось геть нове, сли знову переглянулися.
– Печеніги на нас там напали, а варягів не бачилисьмо, – сказав Лука.
Каніцар пройшовся по світлиці – так легше було думати. Він знову пропустив повз себе ці слова, натомість мовив, усе зважуючи:
– Вадим – послух Ярославів. Ерік наказав йому до Мстислава йти, аби далі вивідувати. Що з ним потому було – не відаю. Самі ж варяги далі пішли за вами, аби голови вам повідтинати.
Каніцарові новини були одна гостріша за другу – Мстиславові сли ніби на очі прозріли.
– Вадим чув, що ми збиралися до Судислава і до тебе, Каніцаре. То він, собака, Еріка наслав! Казав же тобі, сотнику, – не розпускай язика! – гаркнув Середич на Луку, той промовчав, усвідомлюючи свою провину.
Каніцар думав уголос далі:
– Як ви перейшли Дніпро і загубилися в пущах – Воротичі не змогли вас відшукати і прийшли до мене. Ерік знав, що ви до Вишгорода підете, тому і напав на ваш слід. Диво, що ви з ним розминулися…
– Може, ти й правду мовиш, боярине, що нам помагають святі угодники, – сказав Середич. – Ми виїхали з Вишгорода, від Судислава, і тут злива сильна пішла. Ми з’їхали з дороги в ліс, аби перечекати, і засіли в улоговині. Тут і побачили варягів – до города їхали. А після того й погоня за нами пішла.
Тепер усе складалося в один малюнок. Каніцар запитав:
– Що вам казав Судислав?
Видно було, що Середич не хоче всього розказувати. Він тільки відмовив:
– Питали його про те саме, що й тебе. Він не став із нами говорити відкрито, тільки таївся, ніби лис. Нічого толком так і не сказав.
Каніцар посміхнувся.
– Судислав буде тільки те ректи, що йому Ярослав скаже. Без волі старшого брата і кроку не ступить.
– Значить, і лист Ярослав писав, – не втримався Сокол.
– Який лист? – швидко перепитав Каніцар, і Сокол зрозумів, що бовкнув дурницю.
– Давня це справа, – ухильно відповів Середич. – Ти нам скажи ліпше, боярине, чого варяги погналися за нами, нащо їм були наші голови?