– Ніби самі не тямите?! Хіба-сте не чули, як вони гавкали там, на учті у князя? Вони не хочуть віддавати ні земель північних, ні Сівері, їм легше вбити Мстислава і вас разом із ним. Вони хочуть війни, крові. Завше так було.
– А Ярослав? – скоро запитав Лука.
– Князь скоріше за варягами своїми і за жоною потягне, ніж за боярами руськими.
Не було вже про що говорити, тож мужі мовчали. Мовчанку порушив тивун. Він не ввійшов – влетів до світлиці.
– Боярине, там варяги. Вони в роги свої трублять, руків’ями мечів у браму б’ють.
– Про вовка промовка. Ви сидіть тут, а я піду і прожену незваних гостей, – наказав Каніцар, а сам пішов слідом за своїм тивуном.
Старий ішов без сумніву і страху – не в тих уже роках був, аби боятися. І кого ж боятися – варяжина того нахабного? Та Ерік стільки разів ложку в руку не брав, скільки Каніцар тримав меч і сулицю. Не варяги, а лиш русичі мають землю ту під рукою своєю тримати.
Проходячи повз стійло, де ще лишилося сіно, що його не доїли коні Воротичів, боярин придивився, вгледівши якусь тінь. Каніцар запідозрив лихе і підійшов ближче, жалкуючи, що не взяв меча. Хоча не в мечі зараз його сила – не ті літа.
Підійшовши впритул, він тільки сплюнув.
– Ти що тута розлігся, іродів сину?
У жолобі, м’яко настеливши собі сіна, розвалився Ратко Воротич.
– Сплю. Хіба не можна?
– Велів тобі я в пущу йти!
– Другі пішли, а я лишився, бо тут є кровник мій – Бурич. Пильную, аби знов мені не втік.
Каніцар плюнув ще раз. Він хотів ще щось сказати, але тут Ерік знов затрубив у ріг за брамою.
– Чуєш, вороги вже тут є. Прогнати треба.
– То я зараз, тільки довбню візьму…
– Зажди. Я сам. Ти тільки зі мною ходи – веселіше буде.
Варяги стояли перед ворітьми не сходячи з коней. Були всі як один у бойових обладунках і шоломах. Як завше, суворі, грізні, очі холодні, рухи спокійні.
Ратко відчинив ворота, і Каніцар вийшов до Еріка. Воротич підтягнувся за ним. Побачивши боярина, Ерік спішився, ступив кілька кроків назустріч.
– Чого тобі, варяжине?
Ерік посміхнувся.
– Невже вам, русам, так тяжко моє ймено затямити, що всі варяжином величаєте?
– Як би-с не був варяжином, то так би не кликали. Речи, чого вам треба в такій пізній порі, чого мені челядь лякаєте?
Ерік витягнув шию, намагаючись розгледіти крізь прочинені ворота, що там робиться у дворищі, але Ратко собою наглухо затулив цей прохід.
– Шукаємо послухів Мстиславових – сліди до твого двору ведуть.
Каніцар переглянувся з Ратком, тоді відповів:
– Тута нема нікого чужого, шукайте собі в інакшому місці.
Ерік був не з тих, що лякаються і відступають відразу.
– Наші пси їх зачули.
– А хоч би й коні – що мені до того? Речу вам – нема тута нікого.
Це було сказано доволі грізно, але й тепер Ерік не злякався.
– Коли Ярослав довідається, що ховав єси ворогів його – вельми розгнівається. Бійся кари княжої.
Ці слова Ерік сказав ніби на прощання. Не чекаючи відповіді старого боярина, він повернувся й пішов від брами. Варяги гуртом повернули коней і подалися геть. Каніцар і собі пішов назад на дворище. Ратко запер браму, надійно поставив засов і пішов спати до жолоба.
Каша заварилися, і тепер її треба буде з’їсти – нема назад дороги. Він повертався до своїх гостей, що чекали у світлиці, та перед порогом затримався, прислухався. Мстиславові радилися:
– Ну, хто ще сумніви має, що то насправді Кульгавий – окаянний братовбивця? Були б кляті варяги і нас побили, – чути було голос Середича.
– Маємо тільки слова Каніцарові, а боярин і брехати може, – заперечив Лука. – Коли Ярослав побив братів своїх, то нехай Каніцар розкаже докладно, як вони зробили ту чорну справу.
У відповідь усі схвально загули.
Каніцар задумався, тоді потиху вийшов, голосно кашлянув, і, совгаючи ногами, пішов знову до дверей. Ввійшов до світлиці – гості його сиділи мовчки.
– Прогнав єсмь варягів, та вони, як вовки, крутитися в околиці будуть. Треба перечекати. Як настане добра пора – Воротичі вас проведуть, перейдете Дніпро і просто до Чернігова біжіть, до князя свого. Розкажіть йому все, що тута бачили і чули. Мене до того часу може вже на світі не бути. Мстиславові кажіть, аби з братом не ратився…
Його уважно вислухали. Тоді запитав Середич:
– Зажди, боярине, недавно рік єси, що то Ярослав братів побив, що і по наші голови убійників послав, а тепер що?
Каніцар чекав цього запитання.
– Винні варяги і новгородці. Вони й намовили Ярослава побити братів своїх та на столі київському сісти.