Це було сказано тихо, але страшно. Бурому аж мурахи побігли поза шкірою, а кінь, почувши страх господаря, і собі почав прясти вухами.
– Говориш так, поважний старче, ніби сам єси спровадив княжичів на той світ, – як завше, не стримав свого язика Сокол.
Доброгост поглянув на нього.
– На тому роді прокляття Перунове, тому згине він, не лишивши по собі сліду.
Волос спішився, став навпроти волхва.
– Мстислав передумав, не став брати Києва, відступив до Чернігова. Думаю, він миритися захоче з братом.
Волхв уперто похитав головою.
– Не буде миру. Сіверь не хоче воювати, а новгородці хочуть. Варяги, ніби тічня собак, уже біжать по сліду слів Мстиславових, аби побити їх, а голови передати князеві тмутараканському. Буде війна, Волосе, буде.
Почувши останні слова, Бурий і Сокол спішилися, приступили до діда.
– Що ти мовиш, старче?
– Речу, що Каніцар не зміг обдурити варяжина. Вони вже доганяють слів Мстиславових, женучи коней своїх понад лісовим потоком. Добре, що ти, Волосе, сину мій, облишив їх і додому прийшов.
Бурий став поміж старим і Волосом.
– Звідки знаєш, діду?
Старий поглянув на нього суворо.
– Пуща має свій голос, тільки слухати треба вміти.
Сокол кинувся до Волоса.
– Треба їх попередити!
– Уже-м попередив, – замість Волоса відповів старий. – Послав єсмь Мечобора і Житника. Воротичі піднялися, так що замість мисливців варяги самі стануть здобиччю.
Волос вискочив у сідло.
– Я піду до них.
– Ми з тобою, – підтримав Сокол, і собі вилазячи на коня.
Бурий також рушив до вороного, але волхв стримав його, взявши за руку.
– Тобі вже нема чого там робити. Хіба що хочеш знову побачити Ратка Воротича.
Бурий зблід.
– Я сам піду, – наказав Волос. – А ви до весі добирайтеся.
– Та як же? – спробував заперечити Сокол, але Волос тільки рукою махнув і погнав коня назад.
– Як же нам ту весь шукати? – спитав Сокол невідомо кого, і вони з Бурим обернулися до волхва. Того не було – раптом кудись пропав.
– Дивина, – сказав про себе Бурий і перехрестився на всякий випадок.
– Їдьмо яром, а там видно буде, – вирішив Сокол і рушив першим, оминаючи конем коріння-руки.
Сонце вже закотилося за обід, а вони все ще їхали пущею.
– Заблудилисьмо, – втомлено мовив Бурий.
– Не бійся, я бував ще не в таких глухих пущах, не з таких лісів виходив, – відповів Сокол.
– Треба було з Волосом їхати… – продовжував Бурий.
– Чув же, що сказав старий? Нема нам чого там робити, Воротичі самі всю роботу зроблять. А я б уже і своїм зубам роботу дав. Ану поглянь там, у саквах, може, щось із запасів зосталося?
– Зосталося. Та тілько їсти будемо, як на ніч станемо, а тепер треба далі рухатися.
– Що, вовків страхаєшся?
– А то, тільки двоногих.
– Не бійся, Бурий, Воротичі нас уже не дістануть, занадто далеко ми зайшли, та й у них роботи зараз вельми много – не до нас.
Бурий сторожко оглянувся по сторонах.
– Та знаю. Тільки мені чогось постійно здається, що Раткові очі пильнують за мною.
Лише Бурий встиг сказати ці слова, як раптом із ліщини вискочила якась постать, могутня рука схопила Бурого за одяг і стягла враз із коня. Іще падаючи на землю, Бурий встиг кинути погляд і впізнати того, хто напав, – Ратко Воротич. У ту ж мить з іншого боку вискочив Будимир і ударом довбні вибив із сідла Сокола.
Бурому від падіння забило памороки, і коли він прочуняв, то Воротичі вже встигли зловити їхніх коней, прив’язати до дерева та обеззброїти Сокола, що так і не приходив до тями.
– О, прочуняв. Щось ти там, у своїй Тмутаракані, став вельми ніжним, Буричу. Я погладив тебе легенько, а ти вже й тяму втратив, – криво посміхнувся Ратко.
– Аби тебе так ціле життя об землю било, Воротичу, як ти мене кинув, – прогарчав Бурий, тримаючись за голову.
– Життя моє довге буде, а твоє – не дуже. Даремно хотів утекти єси від мене. Та ще в моєму лісі. Від Морани, Буричу, не втечеш і виру їй не даш.
Бурий враз згадав про варягів.
– Чого-сте не пішли варягів бити?
– А там і без нас раду дадуть. Ми ж за тобою пішли: як вовк до рук сам прийшов, то випускати його вже негоже. Чи ти думав, що разом із Каніцаром обдурили Ратка Воротича? Дурні.