– Глянь, які богатирі. Скільки ж то вони могли степовиків у землю положити, чи ромеїв, чи інших ворогів землі руської! А так пішли зі світу ні за псячу шкуру.
Сокол поглянув на Бурого, що намагався затулити рану.
– Поможи мені, брате.
Сокол підійшов до Бурого, розпоров ножем його сорочку і поглянув на дірку в боці.
– І страшніше бувало, – сказав, приклав до рани рядно і перев’язав поясом.
Тоді допоміг Бурому підвестися і повів до коней. Бурому стало легше – добре, що такий друг є поруч, тепер не пропадуть.
Середич удруге
Боярин Середич умів домагатися того, чого хотів. Завжди вмів, але тільки не в цій подорожі. Чомусь усе тепер вивалюється йому з рук, не слухається. Молоді вої почали підносити голови, особливо Лука, і не бажали коритися. Навіть Турик – і той роги показував. Та нічого, тепер усе буде по-іншому.
Троє Воротичів примчали до Каніцарового дворища під обід і сказали, що варяги поїхали геть і в навколишніх лісах їх не видно.
– Час, – мовив Середич, і вони виїхали з дворища, погнавши коней на схід.
На дорогу Каніцар дав припасів, попрощався тепло.
– Речіть князеві своєму, аби стримав свій гнів. Нам не треба нової війни братньої, – уже вкотре нагадав Каніцар, і Середич погодився.
Їх виїхало шестеро: попереду мчали троє Воротичів, а позаду – Середич, Турик і Лука. За кілька гонів дороги доїхали до лісу, там зустріли ще Воротичів: їх було рівно дванадцять – усе, як і загадав Каніцар. Вони розділилися по шестеро і погнали коней різними дорогами: одні пішли наліво, через яр, інші – прямо, дібровою, Середича ж із товаришами повели праворуч, понад повноводим лісовим потоком.
Турик тримався поруч із ним, а Лука – позаду. Коні мчали швидко – Воротичі добре знали тут усі стежки. Тільки дав би Бог щасливо до Чернігова добратися, до князя.
Середич уже думками був там. Що ж він казатиме князеві? Так, Мстиславові буде що розказати, бо довідалися вони таки чимало, недаремно своїми головами важили. Князь задоволеним має бути. У чому переконати Мстислава, хто насправді винен у смерті братів-князів? Варяги чи таки сам Ярослав? Каніцар каже, що Ярославової вини нема великої, що на варягах кров. Бояри київські не хочуть війни, не хочуть, аби знов запалали їхні весі, а ворожі коні витоптали хліб. Каніцар каже, що варягів покарати треба, а брати мають помиритися. Середич і сам того хоче, бо війна йому ні до чого. Хоча серцем він відчуває, що без руки Кульгавого тут не обійшлося, що варяги самі не могли… На Ярославових руках кров братня. Але він, Середич, того Мстиславові ректи не буде… Коли Середич розкаже князеві про всі свої пригоди і біди, то князь повірить йому.
А ще Середич вкаже князеві на послухів, що сидять коло нього. У першу чергу – Вадим. Є і другий, але боярин про це поки мовчить. Каніцар казав, що смерди з весі бачили, як минулої ночі перед самою бурею до дворища тінь кралася, схожа на варяга. Це неспроста.
Як би Середич не проклинав тої подорожі, але вона дала йому таки багато: забрала Мирослава і Вуя, і Мстислав хоч-не-хоч мусить поставити Середича ближче до себе. Турик може стати замість Волоса. Треба тільки вирішити, чи ліпше у Тмутаракань вернутися, чи таки в Чернігові сісти. Середич волів би до Тмутаракані, ближче до моря…
Вони від’їхали всього кілька десятків гонів, коли Воротичі раптом зупинилися. Середич і собі стримав коня. Старий Воротич спішився, припав до землі й почав слухати. Полежавши якусь хвилю, старий підвівся.
– За нами пішли.
– Варяги? – запитав Лука. – Як же вони дізналися?
Йому ніхто не відповів. Середич повернувся до Турика.
– Треба поспішитися. Будь готовий.
Вони вискочили на коней і погнали далі, на той раз ще швидше. Лісовий потік змією тягнувся поруч: вони із стежиною, що вела втікачів, неначе і справді дві гадюки, то розходилися, то сходилися знов, аж коні втікачів били своїми копитами по воді.
Уже почало вечоріти, коли стежка і потік враз надумали перетнутися. Подорожні зупинилися.
– От і переправа, – сказав старий Воротич.
– Де нам ставати? – запитав Середич.
Лука і Турик нічого не розуміли і тільки дивилися на свого боярина великими очима.
– На тому боці сховайтеся в комишах.
– Вони знайдуть нас. – Лука взагалі нічого не розумів.
– Робіть, як я кажу, – наказав Луці й Турику Середич і першим повів коня до переправи.
Вони втрьох перебрели через потік, заховали там, у чагарях, своїх коней, а самі принишкли в очереті.
Середич давно підозрював, що поміж ними є Ярославів послух, і тепер, коли варяги непомильно пішли по їхньому сліду, переконався в тому остаточно. Добре, що вони з Каніцаром передбачили це і вчасно підняли Воротичів. Нехай тепер варяги начуваються: на кого меч підійняли – від того і згинуть.