Волхв підійшов до Воротича.
– Речу тобі: вбійникам Ратка і Будимира помагати не буду. А щоби-с повірив мені, Овсію, бери моїх сіроманців. Від їхнього нюху ніщо в пущі не сховається – вмить знайдете ворогів своїх і поквитаєтеся з ними, як каже древній звичай землі руської.
Старий Воротич обернувся до своїх.
– Скачіть по підмогу. Підіймайте всіх мужів, аби на завтра вбійників мені полапали. А ще треба Ратка і Будимира додому завезти. Їдьте ж, не гайтеся, а я поки тут попильную, аби звірі їх більше не шматували…
Воротичі були вже на конях. Вони розвернулися й погнали геть, Доброгостові сіроманці помчали за ними. Старий Овсій сів біля Ратка. Волхв Доброгост обернувся, аби піти, як Волос став коло нього.
– Пощо помагаєш Воротичам супроти братів моїх?
Волхв поглянув на нього суворо.
– Твої брати там, у весі. А Воротичі – сусіди наші.
Сказавши це, Доброгост пішов далі.
– Чого стоїш? І ти йди за ним, – сказав Середич колишньому сотнику, вливаючи в ті слова всю свою жовч. – Іди до своїх братів, а ті нехай гинуть.
Волос поглянув на нього і пішов. До боярина, сильно шкутильгаючи, підійшов Турик. Був блідий при світлі смолоскипа.
– Вую, не знаю, чи далі їхати зможу, – рана пече немилосердно, і світ крутиться.
Боярин поглянув на Волоса, що віддалявся.
– Стій, – нараз зупинив Середич і підійшов до нього. – Турика було поранено в бою. Він не доїде до Чернігова – диви, як шкутильгає. Візьми до себе у весь, вилікуй. Він за Галкою та Каялою пригляне. Ти ж не будеш сидіти склавши руки, правда?
Волос не відповів, а дивився боярину в очі.
– Ну, чого мовчиш, сотнику? Ти ж знаєш ті пущі, знайди Сокола і Бурого першим, поможи їм. – Середич це сказав тихо, аби не чув убитий горем Овсій, але з притиском. – Ну, не мовчи, Волосе, скажи щось. Вони ж загинуть, Воротичі розіпнуть їх, як запопадуть у свої руки.
Така мова Середича пом’якшила Волосів погляд.
– Зроблю, що зможу. Ти ж, боярине, скачи до князя…
Турик із Волосом поїхали. Лишилися тільки Середич та Овсій Воротич, що схилився над трупами своїх синів.
– Пощо велів синам убивати? Бурий також чийсь син, чи муж, чи брат. Тепер не маєш синів. Казав же Христос – не убий, а ти його не послухав.
– Закон старий руський мстити велить, – замогильним голосом відповів Воротич.
– Ну, то чти свої закони і синів хорони в землю.
Боярин Середич їхав нічним лісом, намагаючись розібрати дорогу. Присвічував собі смолоскипом та все поглядав на схід, чи не сходить вже сонце. Йому хотілося пошвидше вибратися з тої пущі, вона ніби душила його. Краєм ока боярин зауважив, як тінь шугонула у вранішньому мороку попри лощину і вискочила перед ним на стежку. Кінь під Середичем став як укопаний, почав бити копитами землю.
– Хто ти?! – гукнув незнайомцю Середич.
– Не страхайся, боярине, то я, Сокол.
Вой підійшов ближче до світла.
– А де Турик, Лука?
– Турика поранили в бою, а Лука… Послухом виявився твій Лука.
– Ти що, вбив його?
– Не будь дурнем, Соколе, сидить у Каніцара Лука, мед попиває. Слухай, що ректи тобі буду: до Волосової весі не потикайтеся. Воротичі вже вас шукають.
– І сам знаю. Бурого поранено, ходи, боярине, йому треба помогти…
– Дідько, – вилаявся Середич. – Як Воротичі мене з вами застукають, то голову відірвуть…
Лука вдруге
Каніцара у дворищі не було. Холопи говорили, що поїхав у справах до волхва Доброгоста. Лука здогадався, що то були за справи: з Каніцарової волі Воротичі побили Ерікових варягів, і тепер старий боярин добре мусив наглянути, аби не лишилося жодних слідів. Доброгост йому поможе. Поїхали варяги в пущу – там і пропали. Пуща їх забрала. Таке часом ставалося, Лука знав про це, знав і Каніцар, і Ярослав.
Воротичі привезли Луку до Каніцарового хутора, коли вже стемніло. Вони поставали біля конов’язу, прив’язали коней, поскладали рівненько рогатини, пороздягалися і пішли митися до криниці. Холопи нагодували коней і готували учту, аби нагодувати людей. Воротичі так до терема і не пішли – чекали господаря, хоча, схоже, Каніцар скоріше, ніж вранці, не з’явиться. До них підійшов тивун.
– Ходіть до терема – зробилисьмо вам печені, меду поставили. Каніцар велів, аби ви не сиділи голодними.
Воротичі переглянулися. Відповів парубок, схожий на Ратка:
– До терема не підемо, коли нема господаря. Сюди несіть.
Вони їли смачно і багато, густо заливаючи все вином. Луці розв’язали руки і також дали меду та м’яса. Після важкої роботи можна було випити і більше, тому Воротичі не жаліли собі. Молодші стали голосніше говорити, однак старші мужі затикали їм рота.