– Чого гукаєте на ціле дворище? Хіба холопи Каніцарові мають знати, де ми були і що робили?
Це була слушна рада, то далі їли і пили мовчки. Лука давно вже наситився і спостерігав тепер за Воротичами. Вони все їли і пили, так що челядь тільки встигала доносити. Якби Лука випив стільки меду, то говорити вже не зміг би, а ті сидять і п’ють собі далі. У кожному з них було щось від Ратка.
Повкладалися спати далеко за північ. Лука ліг разом зі всіма, руки йому більше ніхто не зв’язував.
Десь під ранок розбудив тупіт копит. Воротичі почали прокидатися, хтось із челяді відчинив ворота. На подвір’я заїхали троє Воротичів, що були з Овсієм. Вони під’їхали, на вид були грізними. За ними слідом забігло двоє вовків.
– Тишата? Що таке, де Ратко, де дід Овсій? – запитав хлопець, схожий на Ратка.
– Нема Ратка більше. Вони згинули разом із Будимиром. Бурий їх побив. Овсій повіз їх до нашого села, нам велів знайти вбійників і також до весі привезти.
Запала мовчанка. Воротичі стояли і мовчали, опустивши голови. Нарешті сказав Тишата:
– Дайте поїсти. До ранку ще є трохи часу – дамо коням відпочити, а з першими променями підемо на лови. Доброгост дав нам своїх вовків, тож із ними скоро знайдемо вбійників.
Воротичі тяжко посідали на свої місця, не сказавши і слова. Очі їхні палали. Не сів тільки хлопець, схожий на Ратка, певно, брат їхній наймолодший. Він підійшов до Луки.
– Де ховається Бурий? Куди вони йшли? – спитав він сотника, взяв його за барки і підвів. Лука спробував пручатися, але Воротич його тримав міцно.
– Куди йшли – там їх нема зараз, – відповів Лука.
Воротич відпустив його, натомість щосили вдарив у груди. Лука того не сподівався – упав навзнак. Підводячись, він почав намацувати меча, забувши, що Воротичі його забрали ще там, біля потоку.
Йому допомогли підвестися. Двоє тримали, а Ратків брат бив: раз по ребрах, тоді в зуби. Лука застогнав, виплюнув кров із розбитого рота.
– Клятий послух, – сказав Воротич. – Ти нам зараз розкажеш, де ховається Бурий, якою дорогою він пішов, а ще нам повідаєш, хто той другий, якого роду.
Лука поглянув йому в очі.
– Нічого я тобі не скажу. Ратко сам винен: не шукав би смерті – був би живим зараз. Пелена ненависті йому очі затулила. Казав Господь, що гнів не родить правди.
Його почали бити ще гірше. Кулаки у Воротича були тверді. Від тих побоїв Лука зовсім обім’як, навіть на ногах тяжко триматися було.
– То що, далі мені будеш про Христа говорити?! – крикнув Луці Воротич просто в очі.
– Хвалитиму Господа свого, доки живу, – тихо відповів Лука, а тоді додав уже голосніше: – Тож слухайте, що в Письмі Святому написано: «Не обманюйтесь, брати мої любі! Усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил, що в нього нема переміни чи тіні відміни. Захотівши, він нас породив словом правди, щоб ми стали якимсь первопочином творів Його. Отож, мої брати любі, нехай буде кожна людина швидка послухати, забарна говорити, повільна на гнів. Бо гнів людський не чинить правди Божої».
Ці слова Лука сказав голосно, аби почули всі. Молодий Воротич уже підняв кулак, аби знову вдарити, але чомусь стримався, не посмів. Він оглянувся на своїх старших родаків.
– Облиш його, – наказав Тишата.
Воротичі, як і домовилися, виїхали з дворища з першими променями сонця. Лука так і лишився сидіти просто на землі біля конов’язу. Тіло боліло від побоїв, та ще більше душа боліла. Даремно Середич із ним так повівся, ой даремно… Та ще й Воротичі злість свою вилили на ньому. Треба тікати і бігти до Мстислава, нема чого тут сидіти і дожидати своєї долі.
Тільки Лука це вирішив, як ворота дворища знову відчинилися і всередину в’їхав Каніцар, а з ним – Волос. Вони тут же побачили Луку і під’їхали до нього.
– Хто тебе так? – тут же запитав Каніцар, спішившись та нахилившись над сотником.
– Розбійницька стріла, – відповів Лука ухильно.
– Воротичі, – сам догадався Каніцар. – Зараз закличу челядницю, аби обмила тебе.
– Я сам.
За якийсь час вони вже сиділи в Каніцаровому теремі за столом. Челядь принесла ще м’яса і меду.
– Я Ратка і Будимира за Бурим не посилав. Бог мені свідок – помогти хотів, – почав боярин із каяття. – Якби знав, що так закінчиться – деінде сховав би-м Бурого. Ратко був добрим воєм, не раз на поміч приходив.
Мужі не відповіли нічого, натомість Волос запитав про інше:
– Луку в порубі триматимеш? Кайдани натягнеш?
Каніцар посміхнувся.