– Лука Романович – мій гість. Боярин ваш, Середич, попросив мене наглянути.
– Не єсмь послух, – грубо відрубав Лука.
– А то вже не моя справа. Почуй мене, Романовичу, ще-м вітця твого знав. Не одну ми раду боярську з ним відрадили і ратилися разом. У моєму дворищі і волос із твоєї голови не впаде. Але і відпустити тебе не можу. Тілько ти, Романовичу, не сумуй – Мстислав вас із Середичем розсудить.
Запала мовчанка. Її порушив Лука:
– Ярослав не вибачить смерті Еріка. Не боїшся, боярине, гніву його?
Каніцар знову посміхнувся.
– Якби так бояри боялися завше князів своїх, то земля руська давно б уже згинула і сліду від неї не лишилося б.
– Істинно, – погодився Лука. – Боярство не завше князеві своєму коритися хотіло. Он Аскольд-князь спробував переламати боярство через коліно, а що з того вийшло?
Каніцар пильно поглянув на Луку, аби зрозуміти, до чого він хилить цю розмову.
– Аскольд хотів віру Христову на Русі запровадити, тільки Русь тоді не дозріла, – відповів боярин. – Мій прадідо пам’ятав Аскольда – славний був вой, але гордий занадто. Гординя його згубила.
– Також бояри і Бориса на князювання не хотіли. Тільки якщо Аскольд був гордим, то Борис – малодухим. Вам, боярам, дуже тяжко догодити.
Каніцар підвівся, пройшовся по світлиці.
– Занадто ризиковано лишати владу в руках одного мужа, хоч і князя. Мусить бути узда, аби немудрого коня стримувати, бо інакше кінь той і сам в урвище впаде, і віз за собою потягне. Так і з князями нашими. Борис не годен був малим Муромом правити – прогнали його звідти, то що вже про цілу Русь говорити? Святополк же був найстаршим, був мудрим, хитрим, і сила за ним стояла. Тільки він замість на люд свій, на боярство опертися – з ляхами дружив. Вони ж за Русь не дбали – їм аби свої кишені набити. Тому і переміг його Ярослав.
– Хіба ж варяги ліпші за ляхів?
– Вони всі одним миром мазані.
Каніцар знову сів, налив меду спершу собі, потім – Луці і Волосу. Випили.
– Варяги б самі не могли побити княжичів. Хто вони? Прості найманці. Варягами хтось верховодив, – не вгавав Лука.
Каніцар знов посміхнувся.
– Чиї слуги, того й волю виконували. Дивись, як їм зараз добре ведеться коло Ярослава. Як мислите, за які заслуги він їх так ласками обсипає? Та коли б він не побив їх, то скільки б люду погинуло, бо кожен із братів рвався б до Києва зі своїм полком! Поміркуй про це, Луко Романовичу. Ти думай, а мені вже час, до Києва треба їхати, поглянути, що там робиться. Тивун запровадить тебе до медуші, посидиш собі там поки що. А ти, Волосе, іди в пущу. Як знайдеш Бурого із Соколом, то сховай або до мене припровадь. Доброгост недобре робить, що Воротичам помагає.
Лука дивився на Каніцара, тоді поглянув на Волоса.
– Не знати, що зі мною станеться, – припильнуй за Каялою.
– Знаю, зроблю.
Лука більше нічого не сказав товаришу, вони тільки потисли один одному руки і довго-довго дивилися в очі.
Каніцар таки замкнув його. Хоч не в порубі, а в медуші – та все одно замкнув. Усередині було тепло, сухо, навіть душно. Сонце та свіже повітря заходили сюди крізь невеличке віконце, що було прорубане у тесаних колодах під самою стелею. Усюди навколо наскладано хліба, шинки, тарані, стояли діжки із квасом та медом. Луці вже не хотілося ні меду, ні квасу, він залюбки попив би холодної води із криниці.
Сотникові було дуже цікаво дізнатися, що робиться зараз у дворищі, про що говорить челядь. Він наскладав барила одне на одне, виліз і почав заглядати у віконце. На дворищі руху не було, але злазити Лука не хотів, а, вмостившись там зручніше, продовжував спостерігати. Принаймні тут більше свіжого повітря і духота так не докучатиме.
Челядники Каніцарові були мовчазні, ходили по дворищу швидко, між собою ляси не точили – добре були виховані боярином. Воротичі ще не показувалися, та й взагалі не знати, чи скоро прийдуть сюди. Аби тільки Бурий із Соколом встигли відійти… А ще надія на Волоса…
Про свою долю Лука якось не переймався – буде, що буде. Він відмовлявся вірити в те, що Мстислав засудить його. Хоча хто знає, як воно там повернеться.
Раптом із задуми Луку вивела якась дивна постать, що скрадалася попід самим частоколом. Лука припав до віконця і став уважно роздивлятися, хто ж то крадеться. Раптом упізнав.
– Соколе, – покликав тихо.
Товариш почув, оглянувся.
– Я тута, у медуші. – Лука говорив упівголоса, ризикуючи, що його почує хтось із холопів.
Попід вікнами медуші росла велика кропива, Сокол підбіг до неї пригнувшись і заскочив усередину.
– Пече, ой пече клята кропива, – вилаявся пошепки.