— Ти в нас ночуватимеш?
Діма дивиться на Світланку. Вона розпустила волосся і надягла літню сукню з вирізом, без рукавів.
— Якщо засне з тобою під «Місто героїв», то нехай ночує, — каже вона.
На кухні шкварчить сковорода. Квартирою повзе запах смаженого м’яса. Звучить «Бумбокс», їхні «Квіти у волоссі». «Бумбокс» Дімка поважає.
— Тоді ходімо дивитися, — малий повертається, очікуючи, що Дімка піде за ним.
— Давай ми його спочатку нагодуємо, — примирливо каже Світланка. — А потім я відправлю його на твій диван.
Малий зітхає, йде до кімнати. Знову його розвели. Дімка всміхається. Йому здається, що він прийшов додому. Світлана бере його за руку й веде на кухню, але біля ванної зупиняється.
— Я тобі ванну набрала, — на Дімку віє теплою ароматною парою.
— Ти шо! — нітиться він.
— Та ну тебе! — вона штовхає його всередину й підспівує:
Дімка закочує очі, сміється.
— Давай, а ми поки телик подивимося, — вона виходить.
Дімка кілька секунд розглядає пляшечки, чорний фен на гачку, дитячу зубну щітку з ручкою-драконом, рушники, один — синій, видно, що новий, а другий — Світланчин улюблений, картатий жовто-червоний.
Він прибирає пачку прокладок із пралки на полицю, складає свої речі, лягає в білу піну. Вода спочатку обпалює йому п’ятки, а потім обволікає його тіло, заповнює всі пори на шкірі. Дімка опускає голову під воду… І розслабляється.
Світланка прослизає до ванної. Дімка пам’ятає цю сукню в дрібну квіточку: мереживна тасьма під грудьми, сині квіти, мереживо на спідниці.
— Тобі не холодно? — усміхається він.
Вона не відповідає, опускається колінами на килимок і кладе йому руку на голову. Дімка напружується, сіпається.
— Сонечко…
— Ой, Дімочко, помовч, — тихо говорить вона, — закрий очі й нічого не говори.
Її пальчики погладжують його волосся. Так приємно. До нього давно ніхто не торкався. Він міцніше прикриває повіки, не хочеться думати про «давно». Світланчині руки гладять його плечі й груди: він відчуває подушечки її пальців, нігті, долоні. Вони ковзають по животу, від колін по внутрішньому боці стегон угору. Він зітхає, завмирає й потім потроху видихає, ніби не дозволяє легеням стискатися. Господи, йому так зараз добре, так добре! Він відкриває очі й рот, заковтує повітря — усе занадто швидко закінчилося, це лише кілька хвилин солодкого забуття. Він про все згадує. Він нічого не встиг забути.
Світланка мокрими руками відкидає волосся назад. Бульбашки піни метеликами прилипли до її ліктів. Він дивиться на її почервонілі щоки, зустрічається з нею очима, і його наскрізь пронизує біль. Він різко сідає, вода калюжками випліскується на підлогу. Дімка тягне руки до лиця. Світланка закручує обидва крани, водоспад обривається.
— Я більше не зайду, — каже вона його маківці й закриває за собою двері.
У кімнаті працює телик. Дімку ніхто не чує.
Малий щебече, поки вони їдять, і він радіє, що не мусить розмовляти. Угукає й киває. Малий задоволений, покірливо переодягається в піжаму й навіть читати йому вголос до ранку хоч і вимагає, але не дуже наполегливо.
Усе у квартирі, як і в будинку, ущухає, вікна гаснуть, ліфт на сходах чутно все рідше, час котиться до півночі, а потім і до першої, а Дімка ніяк не може від Світланки відірватися. Він уже й відчуває мало, але доки він з нею, йому легше. Врешті-решт вона притискає долоню до його грудей і не дозволяє наблизитися до себе знову. Вони лежать носами один до одного:
— Ну, що там учворила твоя малолітка?
Він хмуриться, прикриває очі повіками.
— Кинула тебе?
— Я не хочу про це говорити.
— «Я не хочу про це говорити», — глухим басом кривляється Світланка. — А ти хочеш, щоб ця мовчанка тебе зжерла зсередини?
— Я не депресую, — він намагається всміхнутися. — Робота задовбала, от і все.
— Скільки їй? Шістнадцять?
Дімка мовчить.
— А тобі дев’ятнадцять, — каже Світланка.
— Двадцять через місяць.
— А, ну це ж інша справа! — вона сміється. — Ану, згадай себе в шістнадцять, у вісімнадцять навіть. Ти що, ніколи нікого не кидав? Ну, якщо чесно. Нікому не розбив серця?
І це Світланка йому говорить. Світланка, яку він до Мілки на день народження колись затягнув. Він ховає обличчя в подушку.
— І досить себе катувати! Теж мені трагедія. Воно мале й дурне. Хай робить свої помилки, як усі ми колись, хай б’є собі лоба. А ти тут до чого? — вона гладить його по спині.