Відсапнув і тоді:
— А що ж гетьман на те?
— Який гетьман? — спитав Борис.
— Як то який? — грізно гукнув Босаковський.
— Бо є їх кілька, — виправдовувався Борис.
— Я лиш одного знаю,— розумієш? — І більше знати не хочу. Про гетьмана Івана Виговського мені кажи!
Борис голову похнюпив і мовчав.
— Чуєш? Кажи, що Виговський на те? — настоював Босаковський.
— Не знаю, як вам маю казати.
— Правду кажи.
— Правда страшна.
— Кажи — говорять тобі!
І Борис став розказувати, як то цицюрівці, перерізавши виговців у Переяславі та в Ніжині, скрізь по містах стали підіймати темний народ на панів та старшин, навіть на купців і міщан, називаючи їх дерунами й кровопійцями.
— І тоді... — почав Борис, але зам`явся. Щось його буцім за горло здавило.
— Що тоді? — гукнув на нього Босаковський.
— І тоді на Чигирин прийшла черга. Одної ночі залунали крики: «Бийте прислужників панських!» Зчинилася тривога і...
— І що?
— І тоді гетьман серед ночі — опівночі в самій тільки сукмані, допав коня і сам один, навіть без джури, у...тік.
— Гетьман утік?! — зверещав Босаковський. — Ти брешеш, хлопе, ти брешеш! Не може бути, щоб гетьман залишив свою резиденцію і булаву й жінку й втікав! Кажи, що ти брешеш, ну, кажи, що брешеш!
Вже не кричав і не сердився, а просив, як дитина:
— Кажи, що брешеш, кажи!
Жалібно й тривожно вдивлявся в очі Бориса, буцім у тих очах було його спасення.
Але Борис мовчав. Хоч як жаль було йому Босаковського, але не міг заперечувати правди.
Босаковський повалився горілиць на постіль.
— Гетьман у-тік, — простогнав і закрив очі руками.
На шибах рудий відблиск пожежі бився з рожевою загравою сонця, що сходило.
— Гетьман у-тік!..
Нараз Босаковський зірвався на рівні ноги. — «Ідемо! — гукнув, стягаючи ремінь. — їдемо негайно! Не будемо ж без діла сидіти тоді, як ворог руйнує наш край. А хоч би мені довелося самому його боронити, то боронитиму до останньої краплі крові. їдемо!»
3
— Ікони не візьму, — приговорював, збираючись. — Святощ, святого Луки діло. Хто його зна, може доведеться й таке робить, що краще, щоб не бачила Пречиста. Звичайно — війна. У хазяйки залишу. Одяг також. А з білизни лиш сорочку на зміну візьму, бо ще замножиться «піхота», а я піхоти на очі не люблю.
Нараз щось собі пригадав: «Ось і забув».
— Що?
— Що я безгрішний. Себто, — маю гроші, та не при собі. Одному ігуменові в монастирі довірив спорий гаманець дукатів і талярів. Та нам цей монастир не по дорозі. Що тут робить? Хіба свій каптан продам. У цілій сотні такого нема. Телеп зараз купить, як лиш писну. Славна штука.
А цей каптан може колись і був гарний, так тепер він ледве купи тримався. Порубаний був і позшиваний відгори додолини. Тільки й слави, що колись із лосевої шкіри вшитий.
Борис хотів питатися, у чім Босаковський поїде, як каптан продасть, але жаль зробилося добросердного хвалька.
— Не журіться, — потішав його, — я гроші маю, — і потелепав гаманцем.
Босаковському засвітилися очі:
— Золото! Щоб я потурчився, коли це не золото! А ти що? Може де жида зарізав?
— Нікого я на совісті не маю. З хати дістав, а гетьманиха теж не скупа... Я не п`ю і не гуляю, гріш не втікає від мене.
— Що не п’єш, то ти не журися. Виручу тебе, а загуляти також можу. Ти, значить, маєш гроші, а я голову на карку, так тоді якось ми собі дамо раду.
— Голова добра річ.
— Добра, лише треба її мати.
— А щастя ще краще.
— Щастя нема. Лише щасливі люди бувають. І то на хвилинку, здебільшого тоді, як навіть не знають, що вони щасливі. Щастя у споминах, мій сину, знаю, бо й сам колись був таким щасливцем...
За той час хазяйка сніданок зготовила. — «Мироноснице ти моя! — приговорював до неї Босаковський. — Коли ж ти нам такого добра наварила? Мабуть, донечка помагала. Славна донця. Я їй за те з війни гостинця привезу, намистечко й дукати, а може ще й козака в додатку. Тільки не цього, — показував пальцем на Бориса. — На цього, донцю, ти не дивись, бо він уже дівчину має. Каже, що найкращу у світі, та я не вірю, бо кращої від тебе нема й не може бути».
Молов язиком, щоб заглушити жаль. Привик до добрих жінок і тепер важко було йому розставатися з ними.
— А не плачте за мною, — казав, — бо нема за чим. От, старий хрін. Був кінь та з’їздився. Вернуся до вас за день, за два, за неділь чотири, якщо мене не вб`ють або гетьманом не зроблять, бо тепер одно від другого близько.
Приговорюючи, снідав. Борис не міг надивитися, куди він стільки страви дівав. Босаковський помітив його думки.