— Тільки ти нас добре веди, а то — смерть, — грозили конюхові. — Собаку на гілляку — й кінець!
— За що? — боронився хлопчисько. — Гадаєте, що ми з доброї волі? Нас присилували так, як і ви тепер. Але ми нікого не грабували і не вбили, біля коней завжди були.
— Не балакай багато. Веди... Далеко ще?
— Ні, ось тут на галявині вози.
На лісовій галявині справді видно були вози, а коло них преспокійно паслися коні.
— Гей, а є там хто? — спитав Борис.
Замість відповіді лиш якийсь кінь пирснув.
— Є хто там?.. Бо стріляю!
Із-під воза виліз якийсь дід. За ним другий, потім третій. На колінах сунулися, благаючи ласки.
— Ми не винні. Нас силою забрали. Хати нам попалили, добро розграбували, безталанні ми!
— Побачимо, як засвітає, хто ви. А тепер пов`язати їм руки! — приказував Босаковський, звертаючись до своїх людей. — Так. А щоб мені ані один не пробував утікати, бо пущу собак.
Босаковський наказав своїм людям обступити табір і не випускати нікого, а сам зіскочив з коня і став перешукувати вози. Чого там не було! І сало, і крупи, і поросята позаколювані, і побитої домашньої птиці цілі купи. Бочки з горілкою і міхи з вином також. Знать» не в однім хуторі хазяйнували харцизи й не будь-де, бо й постелі, і килимів, і одягу всілякого навантажений був цілий віз.
На боці корови та воли у траві лежали, ремигаючи.
Де така ватага перейшла, там хіба земля та небо тільки лишалося. Чого не візьмуть, то попалять та поруйнують, людей молодих із собою забирають, а старих та маленьких дітей — на другий світ.
— А де ж полон? — питався Босаковський.
— Є, — відповів дід. — Але мало. Полон татари беруть, а тут їх лиш кілька було. Решта наволоч усіляка.
— А ватажок? Цей високий, як дзвіниця?
— Звір, а не чоловік.
— Уже він тепер нікому кривди не зробить.
— Убили?
— Навіть не здригнувся.
Діди й конюхи зраділи. Знати було, що він їм дався взнаки.
— Гей, жінки! — гукнули. — А вилазьте-но з корчів. Спасителі наші прийшли!
У корчах зашелестіло. Пси рвалися. Босаковський наказав їх міцно в руках тримати.
— Виходьте, виходьте! — гукав і собі. — Нема чого вам боятися! Та ще які гарні. Гарним жінкам ми раді!
Несміливо підходили до нього, бо виглядав страшно. Височезний, худий, з довгими закривавленими вусами і з обв`язаною головою, без шапки на голові — руками їх вітав.
— З волею, з волею здоровлю! — промовляв гордо.
Уласові невістки кинулися до полонянок. Розвідувалися, хто вони і звідкіля, цікаві, як звичайно жінки.
— А Марусі Богатьківної між вами немає? — спитав несміливо Борис.
Не відізвався ніхто.
І Босаковський гукнув:
— На хутір!
7
Босаковський провадив табір. Без шапки, бо Борис перев’язав йому голову, щоб спинити кров.
Але Босаковський і не думав про рани. Його прямо розпирала радість, що несподівано став хуторові у пригоді. І не лиш хутір урятував, а й табір добув та полонянок із рук харцизів. І то, мабуть, не будь-яких полонянок, бо бідних харцизи в полон не беруть. За Босаковським торохтіли вози, навантажені награбленим, а на двох останніх їхали полонянки. Вони все ще не вірили своєму щастю. Так несподівано спало на них, що й повірити важко. За возами їхали Уласенки. Кожний із них вів одного, а то й два здобуті коні. Панас зі своїми псами наостанку. Аж язики з радощів повивішували, а так рвуться, що втримати їх годі.
За табором конюхи корів і волів женуть.
Світає. Ранок будиться зі сну й позіхає імлою.
Бориса щось тягне до возів із жінками. Все йому здається, що там його Маруся... Боже ти мій! Коли б була, то більшого щастя і не треба. Але її нема. Спитати б, чи хоч не чули чого про неї, не бачили, не зустрічали? Та боїться питати, щоб чого злого не почути. Не хоче тратити надії. Зиркає тільки з-під ока, наслухує, чи не почує чого. Ні.
І вози сунуть, як примари сонні. І весь цей похід у передсвітню годину на лісовій невиїждженій дорозі більше на сон, ніж на яву подібний. Борисові так дивно: поїхав із Журбою з приказами до сотні, а вертається з людьми, яких ніколи не бачив.
Це нині... А що буде завтра?.. Може, його доля знов кудись у невідоме зажене.
— Борисе! — почув голос Босаковського і почвалав конем до нього.
— А що там, дядьку?
— Не дармували ми нині, правда? Заплатили Уласові за хліб і сіль.
— Ще й як!
— Біда лиш, до мене якийсь харциз заглибоко шаблею черкнув. Боюсь, щоб кості не нарушив.
— Не думаю.
— А коли б що до чого, то знай, що весь мій маєток для тебе. Кінь, шабля і лосевий каптан. Коня доглядай і не осороми шаблі. По моїх предках насліддя.