— Уласе! А де це ти пропадаєш? Того діда, як треба, то не докличешся, а як ні, то коло тебе треться. А відгукнися ж, старцуне непотрібний!
— Бач, як щебече! — усміхався Улас. — Мов соловейко.
— Дійсно, — притакнув Босаковський, — гарний голос у твоєї дружини. А все ж таки відгукнися, коли тебе кличе.
— Пощо? Хай собі горло протре. їй це для здоров’я потрібне.
— Буде тобі здоров’я, як знайде.
Та Босаковський не вимовив цих слів, як на протязі появилася Устя. Врадована така, аж сіяла.
— А ходи ж бо у світлицю хутчіш!
— Чого?
— Не питайся, ходи!
— Бачиш, що не можу. Біля недужого сиджу.
— Та який я тобі недужий! — заперечив, зриваючись із постелі, Босаковський. — Такий мед, що й мерця поставив би на ноги, не то що. Цілющого меду, кажу вам, паніматко, дав мені напитися ваш Улас. Підемо!
— Підемо, та не всі, — спротивився Улас. — Тобі, брате, полежати годиться. І як ти підеш такий пооб`язуваний поміж жінки? Та ж ти ще парубок, а не дід такий, як я.
— Справді, як вам такому йти! — притакнула й Устя.
— Як мені, кажете, такому йти? — зажурився Босаковський. Йому дуже не хотілося лежати в боківці, тоді як у світлиці було нове й, хтозна, чи не цікаве товариство.
— Ваша правда, добродійко Усте, що кращих у коноплі кладуть, ніж я тепер, але зніміть із мене оцей тюрбан, і я знову стану подібний до чоловіка. Що, ні?
І хоч як противилася Устя, хоч як відраджував Улас, він таки поставив на своїм. Доти просив і приговорював, і вигадував усяке, аж Устя зняла з його підголеного лоба не перев’язку, а просто рушник, яким цей лоб був туго зв’язаний, мов бочка обручами. А рану заткала полотняною шарпанкою та заліпила мастю.
Босаковський поправив свій оселедець, розчесав і пригладив вус, випрямився, відкашельнув і, підморгуючи зеленавим оком, сказав:
8
За той час полонянки встигли вже помитися, попричісувати волосся і сяк-так довести до ладу своє пошарпане вбрання. Ні одна з них не вбрана була так, як звичайно виходила між люди. Видно було, що їх несподівано заскочило нещастя і що без спротиву вони ворогам не здавались.
На одній саян із дорогого чечемлету був порваний і нашвидко, тут уже, на хуторі, позшиваний докупи; на другій з кунтуша оксамитного відірвано дорогий соболевий комір; третій із сукні повідрізувано злотоглаві брами; ще іншій від сорочки повишарпувано венецькі форботи, перетикані золотими бляшками. Ні одна не мала на голові чіпця, обсипаного перлами, чи беретика дорогого, чи навіть намітки шовкової. Усе це харцизи поздирали з них і позривали, як предмети, загально цінені, які можна було легко продати або пропити.
А все ж таки навіть з останків цього вбрання, яке мали на собі, навіть із тоненьких «кошульок», що визирали з-під широких вирізів суконь на грудях, знати було, що це не селянки й не козачки-хуторянки, лиш жінки з родів знатних та багатих.
Сиділи в Уласовій світлиці на ослонах, застелених узористими налавниками, сиділи з хворобливими рум’янцями на блідих обличчях, з підковами попід очима, а деякі навіть із ранами на руках і на обличчях, що свідчили про їх розпачливу боротьбу з умичниками.
Уласові невістки припадали коло них. Жалували, потішали та розпитували, як «воно» сталося з ними.
Але гості не дуже-то спішилися до розмов. Бліде світло осіннього хмарного ранку, що вливалося у простору світлицю крізь скляні оболонки невеликих вікон, додавало їм ще більшого смутку. Видно було, що всяка з них охоче припала б до подушки в затишнім куточку і плакала б, плакала донесхочу. А тут слід було показати себе гідно й достойно, щоб хуторяни не подумали собі, що вони не вміють оцінити того добра, яке їм зроблено, визволяючи їх з неволі. Всміхалися тим силуваним сміхом, що нагадує усміх пізньоосіннього сонця або останні квіти та городі. Лиш тілом своїм були на Уласовім хуторі, а душею усе ще витали у своїх домівках, з мужами і дітьми.
Перше враження великої радості, коли переходили від розбишак у руки Босаковського, минуло і замість нього з’явилася ціла низка питань, що сталося з їх дітьми, хатами, хазяйством і як їм туди вернутися?
Якась молода сотничиха не втерпіла й розридалася уголос, головою об стіну товкла.
Недавно побралися, і то з великої любові. Завели чимале хазяйство, челядь, достатки, так їм добре було, що хіба пташиного молока бракувало. Аж нараз налетіли вороги, як круки. Спалили двір, слуг перебили, добро розграбували. Чоловік її коло гетьмана, а вона тут, сама у невідомій стороні, безпомічна й безрадна, і тільки їй ходу, що з моста та в воду.