Босаковський зітхнув.
— Відома річ — ще такий ся не вродив, щоб усім догодив. Жалко мені гетьмана Виговського і його достойної дружини, так жалко, що навіть вам сказати не вмію. Життя за них віддав би і віддам, якщо треба буде, так, мені, Боже, допоможи й Ти, матінко Свята... Ну, так, але, будь ласка скажіть мені, моя пані, як і куди ви їхали, поки не заїхали до оцього гостинного хутора і до оцих добрячих хуторян, Уласа та Усті?
— Їхали ми, як я вам уже казала, не дорогою, а полями й лісами. Переправилися щасливо через Дніпро, Березину, Прип`ять і, сама не знаю, скільки ще поменших річок, аж доїхали до Овруча. Там були в нас знайомі, люди добрі й певні. В них то ми й зупинилися на декілька днів, щоб відпочити, бо й люди, й коні були змаргані та виснажені до краю.
— Мабуть, і страху набралися у тій дорозі чимало.
— Неспокійно там, і скрізь тепер у нашій Україні, а найгірше, що не знати, кому вірити, а кому ні. Сильно спантеличений народ.
— І зіпсутий всілякими підшептами й перекупствами.
— Простий народ може й менше від старшин. Він одного, знай, хоче — волі.
— А волі без ладу й кріпкої влади не було й не буде. Ваш покійний батько вмів людей кріпко у жмені тримати. Навіть старшин.
— Так. А тепер вони польських панів удають, забуваючи, що Польща давно вже має свою державу, а в нас лиш її будують.
— Відбудовують, — поправив Босаковський і замовк.
Нечаєва також мовчала. Обоє, мабуть, не могли погодитися з гадкою, що будівля, здвигнена такими коштами й зусиллями, хитається і розвалитися може. Нечаєвої очі смутком, як небо імлою заходили, і вона знову ставала подібнішою до образу, ніж до живої людини. Аж Босаківський підхопив нитку перерваної розмови.
— А в Овручі що? — спитав.
— Що? — і вона буцім із важкого сну пробудилася. — В Овручі, — розказувала крізь сльози, — коли я побачила своїх знайомих, як вони жили сімейним життям, нагадала собі Бихів і свого чоловіка, і така туга вхопила мене за серце, що, гадаю собі, хай буде що хоче, а я таки до Бихова вертаюся... І казала навертати коні.
Босаковський вус шарпнув:
— Зле ви, моя пані, зробили, дуже зле! Як можна було виставляти себе вдруге на такий труд і на таку небезпеку!
— Зробила я так, як мені серце веліло. І нині, коли б могла, то не туди, а до Бихова поїхала б, до свого мужа.
Босаковського лице гірко скривилося, хоч як він не хотів показувати того по собі.
— Рана вас болить? — стривожилася Нечаєва.
— Відізвалася. Але я привик до ран, пані. І невже ж це рана? От шарпнув мене трохи і тільки.
— А все ж таки краще буде, як ляжете та відпочинете.
— Краще не може бути, як тепер є, коли я розмовляю з вами. Ви й не знаєте, який я щасливий. Пригадується Чигирин і Суботів і наче бачу вас дівчинкою отакою,— і показав, якою тоді була Нечаєва.
І це «отакою» вимовив він так якось тепло, так зворушливо, що аж дивно було, звідки він такої мови взяв.
— Ви все так сумно дивилися на світ, мов прочували, що колись настане.
— Може і прочувала, не знаю.
— А ваша сестра Катерина, тая щебетала, мов пташка. То ж то весела була, як весняний ранок.
— Ах, пане Босаковський, боюсь, щоб і вона тепер не посумніла.
— Бог ласкав, може відверне від неї лихо, і від вас, і від цілого вашого достойного роду. А ми, вірні лицарі вашого незабутнього батька, постоїмо за вас.