— Спасибі вам.
— Обов`язок святий сповнимо. Але розказуйте, що було далі.
— Нема що багато й розказувати. Зараз другої ночі, як я з Овруча пустилася назад у Бихів, на нічлігу на нас у сні напали. І що ви скажете, мої люди, хоч як здавалося — певні й вірні, одні пішли собі кудись гуляти, а другі здалися.
— Собаки! — крикнув Босаковський, але схопився і просив вибачити за слово.
— Двох, що заступилися за мене, вороги вбили.
— А все ж таки хоч двох чесних знайшлося, — зауважив Босаковський і зітхнув, буцім йому легше на душі стало. — І що?
— І тоді добро моє забрали, а мене вивели й посадили на возі, поміж іншими полонянками. Добре, що не знущалися, бо й таке буває. Навіть одежі з мене не здирали. І пальцем не торкнули мене. Так їхала я на тому возі, буцім не знаючи і не відаючи, що зі мною сталося і як я у тім товаристві взялася, і яка доля може мене стрінути. Ніби мені щось починено, ніби я розум трачу. Так доїхали ми до ліска під оцим хутором, а що опісля було, то ви вже краще знаєте за мене... Але, правда, я ще й досі не подякувала вам за ваш труд, ви так хоробро билися, мов справжній лицар, і кров пролили за нас. Так тоді дякую вам щиро. Спасибі вам!
І простягнула свою дрібну руку.
Босаковський припав до неї.
— Полковнице! Я і життя за вас віддав би!
— Маєте тільки одно. Не віддавайте так легко, — відповіла, і на її вустах заграла ледве помітна усмішка мимолетна. — Тепер не штука вмерти, але жити! — додала й задумалася.
У світлиці сутеніло. Сонце сідало за ліс. Від лугів несло в’ялим духом пожовклого листя і сухих билин. Котрась з Уласових невісток сміялася здоровим хуторянським сміхом, і сміх цей лунав чомусь так нестерпно.
Босаковський оперся підборіддям на руків’я шаблі. В голові йому шуміло, як у млині. Закусував зуби, щоб не зрадитися, що по його тілі пробігають дрожчі. Крізь вікно бачив, як останні сонячні проміння скакали по жовто-червонавих листках, і здавалося йому, що це так скачуть поодинокі хвилини його життя. Ще кілька... хвилин і — настане ніч.
— А що з вами діялося, пане Босаковський, за той час, як ми розійшлися? — спитала нараз Нечаєва.
— Зі мною?.. От так жив собі помаленьку. Наперед не виривався, ззаду не залишався, середини тримався.
— Під Конотоп ходили?
— Ще б то ні!
— І билися?
— Не чекав, аж мене вб`ють.
— А чи все ще такі жартівливі, як колись?
— Жартами смуток полощу.
— Щасливі!
— Та він не все втікає, цей смуток. Різно бува. От і тепер... — і не докінчив.
А Нечаєва:
— Тямлю, як ви колись у Суботові або в Чигирині таке вигадували, що прямо гинь! Катря велика охотниця була до жартів, так, бувало, сміється, що мати зацитькувати мусить. «Цить, бо батько почує!» Тямите?
— Тілько мого добра, що спомини.
— А тепер наша Катря полковниця Виговська, а Виговським не добро в Україні.
— Не добро... — повторив сердито Босаковський і шаблею стукнув. — Не добро, та ще ми живемо! Постоїмо за доньок нашого незабутнього гетьмана і за весь його рід! Побачимо, чия візьме. Біда лиш, що ваш брат Юрась вплутався у це діло.
— Правду кажете, вплутався він на біду собі і нам. Добрий хлопчисько, тільки легковірний. Дав себе обплутати Брюховецькому.
— Чи лиш він? А ваш дядько Сомко, а Цицюра, а Тетеря? Ви про Тетерю забули?
— Краще б я його й не знала. Осоружний він мені, хоч улесливий і такий ввічливий, що, здавалося б, до рани його прикладай.
— Тетеря! Ох, цей Тетеря! — покрутив головою Босаковський.
На блідім обличчі Нечаїхи зацвів легенький рум`янець.
— На що нам Тетеря! Він чужий. Але рід наш! Подумати: брат на сестер іде, на тих сестер, що так любили його і доглядали в недузі. А ми його й досі жалуємо та не перестаємо любити... Брат... Але залишім це. Надто сумне воно й болюче. Краще розказуйте про себе. Чи не женитеся? А може вже й оженились?
— Я? — і Босаковський дивно якось розсміявся уголос. — Ха, ха, ха! Я й жінка! Мав пес хату, а Босаковський дружину! От і пожартували, пані! Пожартували. Не гадаю я женитися, хоч, може, яка дурна й пішла б за мене.
— Чому дурна?
— А тому! Бо хто я такий нині? Ні рак, ні риба, ні козак, ні шляхтич. Одно слово — невдаха. Не мати мені ані жінки, ні дітей. Я уже собі й небожа підшукав.
— Хто ж це такий?
— А Борис Крученко, коли чували.
— Сотника Крука син?
— Він самий.
— Що в гетьманихи Виговської на покоях служив?
— Цей. А ви знали його?
— Видала його в Чигирині.
— Він тепер на хуторі. Не бачили?
— Може й бачила, та я дивлюся і не виджу. І що ж він?